Режисерка Марго Ешкеназі представила масштабну франкомовну виставу, в якій крізь призму творчості Імре Кертеса аналізує питання єврейської ідентичності. Постановка під назвою «Кадиш, лиса жінка в червоному халаті» (Kaddish, la femme chauve en peignoir rouge) вже була показана на сценах семи театрів Парижа, а цими вихідними глядачі зможуть побачити її в театрі «Жерар-Філіп».
В основі дійства, яке триває три з половиною години, не лише роман «Кадиш за ненародженою дитиною» угорського нобелівського лауреата, а й уривки з інших його знакових творів: «Без долі», «Невдача», «Досьє К.», «Слідопит» та «Голокост як культура».
У виставі від трупи Compagnie Nova, що супроводжується живою музикою Маліка Соареша, сцени повсякденного життя французької єврейської родини угорського походження тісно переплітаються з документальними записами з Будапешта та драматичними інсценізаціями текстів Кертеса.
Літературна спадщина автора поступово проникає в історію родини, вигаданої Марго Ешкеназі. Альтер-его Кертеса, Роза, спершу лише вступає в діалог з письменником, а згодом починає втілювати сцени з його книжок. Завдяки цьому дія безперервно мандрує між угорським минулим та французьким сьогоденням. Глядач проходить шлях пошуку ідентичності – від Парижа до Будапешта та Ізраїлю, від великої історії та літератури до сучасної реальності. І все це крізь глибокі роздуми й тонку самоіронію.
Сцени плавно перетікають одна в одну, і декорації лише підкреслюють цей безперервний рух. Простір, заповнений стелажами, постійно трансформується: вітальня французької родини вмить стає сценою Каталін Караді, а будинок дитинства Імре Кертеса на вулиці Терек у Будапешті перетворюється на меморіал концтабору. За допомогою символічного реквізиту актори так само легко змінюють свої ролі просто під час дії.
У певний момент вистава зупиняється: актори представляються глядачам власними іменами та діляться особистим ставленням до юдаїзму, виходячи зі свого досвіду, коріння та виховання.
Постать Імре Кертеса пронизує все дійство. Угорський класик невидимо супроводжує Розу, стає її співрозмовником, пропонує нові точки зору, а подекуди й суперечить режисерці, стимулюючи її роздуми алюзіями на власні твори.
З розвитком сюжету діалог між автором та режисеркою поглиблюється, піддаючи критичній оцінці упередження Рози й оголюючи фундаментальні сумніви щодо історичного досвіду Угорщини після Голокосту: від революції 1956 року до безвиході епохи кадаризму та лицемірства суспільного життя в постсоціалістичний період.
