Пам’ятну дошку Миколі Віттенбергеру, відомому головному хірургу Мукачева, винахіднику медичних приладів, відкрили до 115-ї річниці від дня його народження. Меморіал Віттенбергеру, який також відіграв значну роль в розвитку системи охорони здоров’я в краї і як депутат міської ради, встановили на стіні будівлі Мукачівської міської поліклініки. Пам’ятна дошка встановлена навпроти колишнього будинку легендарного головного лікаря.
Присутніх на відкритті 11 жовтня привітала ініціаторка встановлення пам’ятного знаку, очільниця Мукачівського міського осередку Товариства угорської культури Закарпаття, член виконавчого комітету міськради Єлизавета Корольова. «Якщо хтось і заслуговує на встановлення меморіальної дошки в Мукачеві, то це Микола Віттенбергер. Ця вулиця носить його ім’я, у будинку навпроти він жив із родиною, але досі меморіального знаку тут не було. Сьогодні, з нагоди 115-ї річниці від дня його народження, настав час зробити це, завдяки підтримці Угорщини та позитивному ставленню керівництва міста Мукачево. З ініціативи міського осередку ТУКЗ-КМКС та за підтримки районного осередку організації вдалося заповнити цю прогалину», – зазначила вона, ознайомивши присутніх із життєвим шляхом видатного закарпатського хірурга. Микола Віттенбергер, син головного поштаря Сваляви, по завершенні навчання в Мукачівській гімназії, вступив на медичний факультет Карлового університету в Празі. Він розпочав свою кар’єру молодого лікаря в Солотвині і вже тоді вирізнявся чудовою підготовкою та обдарованістю. Не випадково Олександр Фединець запросив його до себе на роботу в Мукачево. Віттенбергер навчався у великого хірурга з великою наполегливістю та завзяттям. Тоді казали, що він днями і ночами працював в операційній. Після того, як Фединець, на початку п’ятдесятих років, переїхав до Ужгорода, він став головним хірургом у Мукачеві. Він виконував майже всі види хірургічних втручань і, крім повсякденної роботи, невпинно експериментував і досліджував. Він також розробив і створив деякі інструменти, які полегшували операції. Він багато і ґрунтовно займався пульмонологією, відкривши при відділенні хірургії окреме легенево-хірургічне відділення. Однак основним напрямком його діяльності була абдомінальна хірургія, і, на думку експертів, він проводив сміливі, доволі бравурні втручання. За свою кар’єру він провів близько 30 тисяч операцій. Помер 31 серпня 1997 року у 88-річному віці, розповіла Єлизавета Корольова.
Привітала присутніх і консулка Угорщини в Ужгороді Жужанна Барачі. «Ім’я Миколи Віттенбергера свого часу з вдячністю та пошаною згадувало багато вилікуваних ним пацієнтів міста та всього Закарпаття. Своїми інноваційними методами він зробив вклад у розвиток медицини і, безперечно, гідний того, щоби пам’ятна дошка нагадувала нащадкам про нього», – наголосила дипломатка.
Директор мукачівського Християнського медичного центру Павло Орос щодо свого колишнього колеги повідомив: «Уже в студентські роки він працював у клінічній лікарні в Празі, а під час літніх канікул – у Римавській Соботі, Трнаві й у мукачівській лікарні. 14 грудня 1934 року отримав диплом і звання доктора медицини. Повернувся на батьківщину, під час війни працював на різних посадах, але його робота як хірурга почала розвиватися саме в Мукачеві. З 1945 року призначений завідувачем хірургічної клініки, деякий час очолював акушерсько-гінекологічне відділення, постійно чергував, був ургентним хірургом. У 1948 році вже отримав національну відзнаку. Він постійно навчався, розвивався і постійно оперував». З 1952 року він був головним хірургом Мукачева, постійно впроваджував нові хірургічні методи в лікарні. Брався і за найскладніші торакальні та урологічні операції, застосовував найрізноманітніші гінекологічні та акушерські процедури. Незважаючи на мізерний на той час інструментарій, був чудовим діагностом, йому завдячувало життям і здоров’ям багато краян. Він завжди експериментував і шукав нові методи. Йому вдалося сконструювати та за допомогою мукачівських майстрів виготовити інструмент для операцій на легенях. Прилад, розроблений і сконструйований ним, був настільки вдалим, що його включили до фахових підручників того часу, додав Павло Орос.
З великою шаною згадував свого колишнього вчителя і хірург-уролог Василь Бабіля. За його словами, Віттенбергер виконував складні операції різних напрямків медицини, а також запровадив чимало хірургічних нововведень. Він мав сотні учнів, які згодом стали відомими хірургами, імена яких лікар Бабіля також довго перераховував. За його спогадами, високоповажний, шанований і визнаний головний хірург ніколи не кричав, не підвищував голосу на своїх колег. А якщо й на когось сердився, то просто казав: «Так, до чорта». На жаль, останні роки життя він хворів, але його оточували колеги та любляча родина.
У Миколи Віттенбергера народилося чотири доньки, Єва пішла по його стопах, на жаль, вона вже померла, як і старша його донька – Жужанна. Дві інші його дочки, Каталін і Марія, які живуть у Будапешті, були присутні на відкритті пам’ятної дошки. Каталін Альтер, викладачка Будапештської музичної академії, розказала про свого батька як про людину, тата, голову сім’ї, адже мало хто знав його так близько, багато хто знав його лише як лікаря. За словами доньки, батько завжди цікавився людьми, хвилювався за хворобу кожного, незважаючи на те, що йому теж часто було зле. Незважаючи на сильну зайнятість, він був відмінним батьком, який приділяв увагу своїм дочкам і багато піклувався про свою сім’ю. Не був балакучим, багато читав. Водночас любив Закарпаття, природу, прогулянки на природі, регулярно займався спортом, плавав, катався на ковзанах, лижах, брав із собою доньок, а потім і п’ятьох онуків, серед яких, на його велику радість, був і хлопчик. За словами доньки, батько вчив дітей та онуків любити світ, у якому вони живуть, і не завжди бажати чогось особливого, а бути щасливими з того, що тобі дав Бог.
Після виступів пам’ятну дошку відкрили Єлизавета Корольова та керуючий справами виконавчого комітету Мукачівської міської ради Олександр Лендєл.
Заступник голови обласної організації Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС), депутат облради Ґейза Ґулачі у коментарі нашому виданню, повідомив, що пам’ятну дошку встановили з ініціативи міського осередку, а районному осередку вдалося залучити на це грант Фонду ім. Габора Бетлена. «Гранітну дошку виготовив місцевий майстер, а до встановлення долучилося багато людей, яким ще раз дякуємо».
Доньки, Каталін Альтер і Марія Луцанич, також склали фотоальбом зі старих світлин, який показали нашому кореспонденту після заходу, згадуючи давні сімейні історії. Їхня сім’я походила з Німеччини, з міста Віттенберг. Сім’я жила в історичній Угорщині з XIV століття, водночас вони дотримувалися своєї євангельської релігії. Їхнє початкове прізвище було Ладі (Lady), на надгробку діда у Сваляві зазначено Ладі фон Віттенберг, що пізніше змінили на Віттенбергер. Дідусь був поштмейстером у Сваляві, батько також народився там 11 жовтня 1909 року, у нього було шестеро братів і сестер: Бейла, Янош, Шарлотта, Ірен і Марта.
Відомий лікар любив своїх дочок, але перед народженням четвертої доньки все місто вболівало за хлопчика. Зрештою йому довелося змиритися: «Це теж дівчинка», — розповіли Каталін і Марія. «Як молодий лікар, він обрав акушерство та гінекологію, спеціалізацію склав у Празі. Олександр Фединець тоді був хірургом номер один на Закарпатті, який також навчався в Празі. Бачачи підготовку і талант нашого батька, він взяв його до себе в Мукачево. У нього не було іншого виходу, він мусів бути хірургом, бо мав до цього хист. Найбільшою допомогою для нашого батька в лікарні були дві колишні черниці: Лауренсія, яка все знала, і, за словами батька, могла б навіть оперувати, і сестра Ілларія, яка працювала головною медсестрою в Мукачеві», – розповіли доньки, гортаючи альбом з фотографіями. В альбомі є світлина диплому Миколи Віттенбергера та точні креслення розроблених ним медичних інструментів. З них найбільш відомим на сьогодні є інструмент для швидкого зшивання легенів. Щодо нього, доньки розповіли, що після війни на Закарпатті та й у всьому Радянському Союзі було багато хворих на туберкульоз, і багатьох із них можна було врятувати лише хірургічним шляхом. Однак у той час пацієнтів перед операцією присипляли ефіром, що було дуже небезпечно як для хворого, так і для лікаря. Використовувати ефір при операціях на легенях було дуже складно, якщо операція була довгою, хворий помирав, згадують Каталін і Марія. Тому їхній батько розробив пристрій, який значно скоротив тривалість операцій на легенях. Він і його друг, автомеханік із Мукачева, виготовили ще один пристрій, який використовувався під час операцій на легенях, шлунку та кишечнику, на що витратили все родинне срібло. Звістка про успішні операції на легенях швидко поширилася, батька запросили до Москви для демонстрації сконструйованого ним медичного приладу і для демонстрації, як ним оперувати. Він поїхав, прооперував там хворого. Для операцій на легенях разом із товаришем-автомеханіком лікар виготовив два однакові інструменти, й один попросили залишити там, мовляв, проведуть невідкладну операцію і незабаром відправлять інструмент. Він і залишив, але більше його не бачив. Кілька місяців потому в радянському журналі «Хірургія» з’явилася стаття, що в невеликому місті Мукачеві лікар Віттенбергер сконструював медичний прилад, який, на жаль, не був ідеальним, але професор Іванов удосконалив його. Пізніше патент продали США, інструмент увійшов до радянських підручників із хірургії. «Ця афера дуже підкосила батька. Пізніше цим він пояснював і появу в нього раку, який його друг дитинства успішно прооперував у Будапешті. На цьому фото є й радянські відзнаки, отримані ним», – показує Каталін. За її словами, батько читав фахову літературу чеською, угорською та іншими європейськими мовами, говорив російською без акценту. Через завантаженість на роботі у нього не вистачало часу на публікації та побудову наукової кар’єри. Були й заздрісники, малодушні люди, які неодноразово доносили на нього. Водночас батька в Мукачеві всі знали й поважали, він мав авторитет і в лікарні, і в місті.
На Берегівщині в селі Бадалово відкрили пам’ятну дошку педагогу та краєзнавцю Балажу Керестєну.
Учасники заходу зібралися біля центрального входу до Бадалівської гімназії ім. Йосипа Ґвадані, де їх першим привітав голова місцевого осередку Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС), сімейний лікар громади Людвіг Якаб. Він повідомив, що кілька днів тому з ініціативою встановити пам’ятну дошку Балажу Керестєну з нагоди 75-річчя від дня народження до нього та директорки навчального закладу Чілли Вереш звернувся Арпад Далмаї, голова опікунської ради Фонду Beregszászért. Тож отримали відповідний дозвіл і нині влаштували церемонію відкриття. Розмістити меморіальну дошку вирішили на вході до гімназії.
«Балаж Керестєн був видатним педагогом і краєзнавцем, який займався тим, що любив: історією Закарпаття, збереженням, увічненням та передачею угорської культури, – наголосила, виступаючи перед присутніми, директорка гімназії Чілла Вереш. – В одній зі своїх публікацій він писав, що в дитинстві, уранці йдучи до школи й минаючи реформатську церкву, завжди звертав увагу на дошку, встановлену там на згадку про візит Петефі, і в нього виникла думка, що він прямує тією самою стежкою, тож поет став його провідником».
Директорка зачитала лист, написаний Арпадом Далмаї до нинішньої події. За його словами, окремою радістю для нього є те, що вслід за пам’ятною дошкою на честь Йожефа Ґвадані він може подарувати Бадалову ще один меморіальний знак. Арпад Далмаї також підкреслив, до головна мета Фонду Beregszászért – «посилення національної ідентичності угорців Берегова та навколишніх населених пунктів, усвідомлення ними того факту, що вони живуть на цій землі понад тисячу років, що цей край має багате угорське минуле, яким вони повинні пишатися».
Балаж Керестєн народився 15 січня 1949 року в селі Великі Береги. Коли йому виповнилося три, родина перебралася в Бадалово. Тут він закінчив дев’ятирічку, потім здобув середню освіту в Берегівській середній школі ім. Лайоша Кошута. У 1967 році вступив до Ужгородського державного університету і в 1972-му отримав диплом учителя угорської мови та літератури. Після цього до самої смерті викладав у Виноградівській середній школі ім. Жиґмонда Перені. Крім педагогічної роботи, займався й іншою діяльністю: вивчав літературні традиції Закарпаття, місцеві легенди, написав малу енциклопедію історії культури, досліджував життя родини Перені, зокрема Жиґмонда Перені, видав кілька книжок. Робив би так і далі, якби не пішов у засвіти в 58-річному віці.
Донька Балажа Керестєна, Габріелла, у своїй зворушливій промові з гордістю згадала про батька та село над Тисою, яке відіграло і для неї вирішальну роль у дитинстві, адже тут проводила в бабусі літні канікули. «Моя бабуся Юлішка, його мати, знала дуже багато народних пісень і казок. […] Сьогодні, коли ми розкидані по світу, саме пам’ять гуртує нас, де б ми не були, об’єднує, зберігає нашу ідентичність», – наголосила вона.
«Самовідданість Балажа Керестєна, його турбота про збережання та розвиток угорської культури є взірцем для всіх нас, – зазначив у своєму виступі консул Угорщини в Берегові Міклош Юстин. – Дуже важливо, щоб ми підтримували одне одного в повсякденному житті, трималися разом у важкі часи і спільно будували майбутнє, щоб наші нащадки з гордістю називали себе угорцями. Тільки так ми можемо досягти того, що наступні покоління будуть гідно продовжувати все те, що залишили нам наші предки».
За останні 8 років це вже 5-та пам’ятна дошка, установлена в Бадалові. У збільшенні їхньої кількості велику роль відіграє Товариство угорської культури Закарпаття. Заступник голови цієї громадської організації Йожеф Шін відзначив, що захід відбувається в Бадалові в складні часи. «Це невелике село має багате минуле й пам’ятає про нього», – наголосив Йожеф Шін. За його словами, окрім того, що Балаж Керестєн збирав угорські прислів’я та приказки, ознайомлював з ними, він був ще й активним громадським діячем. «Його діяльність теж доводить, що угорська культура багата в усіх куточках Карпатського басейну», – підкреслив Йожеф Шін.
Дьордь Дупка, письменник, історик, колега і друг Балажа Керестєна, особисто не був присутній на заході, але надіслав листа, у якому відзначив цінність для закарпатської угорської громади діяльності краєзнавця. «Нехай ця пам’ятна дошка в нинішні буремні часи нагадує всім слова однієї з передмов мого друга Балажа Керестєна до своєї публікації (1995 року), у якій він висловлює сподівання, що «вона служитиме кращому розумінню нашого минулого й культури нашого краю, національній ідентичності та зміцненню коріння громади на батьківщині».
Після виступів Міклош Юстин, Габріелла Керестєн та Чілла Вереш урочисто відкрили пам’ятну дошку, яку прикрашає бронзовий рельєф трансильванського митця Аттіли Шандора.
Божого благословення на життя присутніх попросив пастор реформатської церкви Жолт Шапі.
Відтак учасники заходу поклали вінки та квіти до меморіальної дошки й виконали пісню «Созат».
Берегівський міський осередок Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) 22 січня відзначив День угорської культури в рамках тихого покладання вінків. Присутні зібралися на меморіальний захід біля пам’ятної дошки Ференцу Келчеї, встановленої на будівлі Берегівської пошти.
Очільник Берегівського міського осередку ТУКЗ-КМКС Іштван Молнар, вітаючи присутніх, зокрема наголосив на важливості збереження пам’яті. «Останні два роки через війну День угорської культури та пам’ять автора національного гімну, Ференца Келчеї, вшановуємо лише у рамках тихого покладання. Але, незважаючи на труднощі, необхідно пам’ятати, адже не легше було й нашим предкам, наша національна молитва, гімн, була написана теж у буремні часи історії угорського народу. 22 січня у різних куточках світу, де живуть угорці, в рамках різноманітних заходів прославляють угорську культуру, яка об’єднує нас в одну націю», – підкреслив він.
Після привітання учениця Берегівського ліцею ім. Габора Бетлена Марія Торпої продекламувала вірш Яноша Барталіша «В руках Всевишнього». Відтак присутні поклали вінки до пам’ятної дошки та разом заспівали національну молитву угорців.
Пам’ятну дошку жертвам Голокосту відкрили в Ужгороді. Її встановили біля будівлі обласної філармонії – колишньої синагоги, неподалік встановленого у 2016 році пам’ятного знаку жертвам Голокосту. Влітку 1944 року близько 100 тисяч закарпатських євреїв було депортовано до таборів смерті Аушвіцу. Жахіття Голокосту пережило тільки 20 відсотків єврейського населення краю – це 20 тисяч людей, розповів автор ідеї встановлення цього пам’яткого знаку Аркадій Гендлер. Деталі – у відео.
Влітку 1944 року близько 100 тисяч закарпатських євреїв було депортовано до таборів смерті Аушвіцу. Жахіття Голокосту пережило тільки 20 відсотків єврейського населення краю – це 20 тисяч людей, розповів автор ідеї встановлення цього пам’ятного знаку Аркадій Гендлер.
