Сміттєспалювальні заводи. За і проти

В Україні вирішення проблеми зі сміттям зводиться до банального вивезення відходів на полігони. На минулому тижні у Мукачеві громадськості представили ідею будівництва сміттєспалювального заводу за найновішими технологіями. Провідний інженер Олексадр Приходько, що працює на фірмі «ІNSIL Germany «INSIL DEUTSCHLAND», котра збирається стати інвестором заводу запевнив, що жодних шкідливих викидів у повітря не потраплятиме, а діяльність заводу буде безпечною для довкілля та людей.

На перший погляд, будівництво такого заводу здається раціональним та потрібним рішенням, адже сміттєві полігони переповнені вщент, а в Європі вже давно і успішно спалюють сміття. Однак, якщо поглянути на проблему ширше, то такий підхід не вирішує комплексно проблему відходів, а тільки перетворює один вид відходів в інший та зменшує їхні об’єми. Це застарілі принципи лінійної економіки, тоді як сучасність вимагає переходу на циркулярний підхід, переконують природозахисники.

Як працює сміттєспалювальний завод у Бельгії

Спробуємо розібратися на прикладі заводу Bruxelles-Energie, за якими принципами спалюють сміття, що залишається в результаті спалювання і чи є такі речовини безпечними для довкілля та людини?

Інвестиції в завод склали близько 150 млн євро, третину коштів витратили на системи очистки викидів від заводу. Він був побудований 35 років тому і кілька разів підлягав модернізації. Викиди контролюються датчиками автоматично щодесять секунд, також підлягають регулярній суворій перевірці екологічною службою: кожні три місяці завод передає диск із записаними даними моніторингу викидів, щороку екологічна служба самостійно перевіряє викиди і співставляє із наданими заводом даними, один раз на два роки завод оплачує заміри викидів в незалежній лабораторії та надає результати екологічній службі.

Сміттєвози вивантажують сміття у бункер, далі краном воно переміщується на рештіку сміттєспалювальної камери. Після спалювання утворюється зола, з якої вилучаються частки металу та гази, які охолоджують і очищають електрофільтрами та двоетапною вологою очисткою. Електрофільтри очищають гази від ртуті, важких металів, кислот. Волога очистка вилучає діоксини, фурани, діоксиди сірки та інші кислоти. За допомогою аміаку нейтралізуються викиди та утворюється азот і вода.

На заводі працевлаштовано 66 осіб, поруч знаходиться станція з багатоетапної очистки стічної води та її випаровування з утворенням солей та завод, що виробляє електроенергію з пари, яка утворюється внаслідок згорання природного газу при спалюванні сміття. 14% електроенергії споживає завод, решту передає в електромережу.

Відходи, які утворюються після спалювання сміття: сіль, летюча зола (вивозять та засипають у вироблені соляні шахти в Німеччині), метали, шлак. Відходи становлять 20% маси усього спаленого сміття, таким чином одне сміття замінюється іншим, більш токсичним.

Як працює сміттєспалювальний завод в Україні

В Україні наразі діє один сміттєспалювальний завод і похвалитися ані ефективністю, ані екологічністю наразі не може. Завод “Енергія” у Києві був побудований понад 30 років тому і потребує модернізації. Хоча три з чотирьох фільтрів замінили протягом останніх років, а також планують найближчим часом замінити четвертий фільтр та встановити систему хімічного очищення. Зараз на заводі кажуть, що здійснюють радіаційний контроль та не допускають неприйнятні види відходів, такі як шини, будівельні відходи, листя, хлоровмісні речовини. Однак малі предмети, такі як батарейки чи термометри все ж таки можуть потрапляти у котел. За словами директора заводу, відбирати їх зі сміття — це завдання населення, а не сортувальних ліній заводу, пише видання The Village.

Спалювання чи переробка?

Анастасія Мартиненко з громадської організації «О.ЗЕРО» наголошує, що понад 90% матеріалів, які потрапляють на полігони або заводи для спалювання можуть бути перероблені або компостовані. В Україні близько 40% сміттєвого відра — це органічні відходи. Тому найкращим виходом є налагодження роздільного збору відходів. А спалювання цих матеріалів тільки стимулює споживання і гальмує зусилля щодо збереження ресурсів. Щодо енергії, то повторна переробка та компостування можуть зекономити вп’ятеро більше енергії, ніж та, яка утвориться внаслідок спалювання. Окрім цього, внаслідок спалювання утворюється вуглекислого газу на третину більше, ніж на вугільних ТЕЦ. Заводи зі спалювання сміття – це найдорожчий спосіб поводження з відходами, який створює мінімум робочих місць та максимальне фінансове навантаження на муніципалітети. Адже, щоб окупити інвестиції, завод має бути безперервно забезпечений відходами протягом 20-30 років.

Як бачимо, заводу необхідні партнери, які купуватимуть його продукти переробки (шлак, сіль), а також місця для захоронення золи, яка є за рівнем токсичності 4 розряду. Також обов’язковим є об’єктивний і неупереджений контроль з боку екологічних служб. Чого в Україні через високий рівень корумпованості досягти практично неможливо. А ще безперервний потік сміття для спалювання. За словами Наталії Куц виданню Простір, ідеї будівництва сміттєспалювальних заводів в Україні заслуговують на увагу в останню чергу, адже суперечать ідеям циркулярної економіки.

Також варто наголосити про принципи та відмінності циркулярної від лінійної економіки споживання. Перша означає повторну переробку відходів, зменшення їх продукування. Тоді як друга з одного виду відходів шляхом спалювання перетворює їх в інші, також небезпечні відходи, і, по суті, це шлях у нікуди, шлях до виснаження ресурсів планети та її ще більше забруднення.

Цікавим є той факт, що виробників ніяк не стосуються або стосуються мінімально проблеми з переробки відходів, які вони самі ж продукують. Все навантаження зі збору та утилізації відходів фактично лягає на плечі платників податків – вони платять за вивезення сміття прямо і опосередковано за роботу комунальників, ліній сортування, спалювальних заводів, захоронення відходів, тощо.

Приміром, фабрика, яка використовує пластикову упаковку по логіці мала би подбати про її повернення і утилізацію. Наприклад, в Німеччині та в деяких інших країнах Європи це питання вирішили доволі просто: при поверненні упаковки, наприклад, пластикової пляшки в автомат прийому у тому ж таки супермаркеті, покупцю повертають кошти. Якщо пляшка умовного пива коштувала 1 євро, то 25 центів покупцю повернуть, коли він приніс пляшку чи бляшанку і закинув її в автомат. Такий підхід вже показав свою ефективність, так як у ньому закладена економічна вигода для покупця.

Аналогічні важелі можна застосовувати і для виробників. У разі, якщо виробник упаковує свою продукцію в пластикову/поліетиленову тару, то на законодавчому рівні варто його зобов’язати до ресайклінгу, тобто до повернення, повторного використання та/або переробки такої тари. Можливо у кооперації з ресайклінговими підприємствами. Або вибрати інший, більш екологічний спосіб упаковки. Але, допоки виробництво нової тари буде дешевшим, ніж збір і переробка існуючої, доти принципи ресайклінгу будуть застосовувати поодинокі виробники. Адже заводи та фабрики в першу чергу орієнтуються на вартість та економічну вигоду від своєї діяльності тут і зараз. А завданням країн та їх урядів має стати регулювання таких моментів та скеровування виробників у більш екологічно свідоме русло, що дасть позитивний ефект у довгостроковій перспективі для екології, клімату та населення. В такому разі, поліетиленові пакети, пластикова упаковка для шампунів, кремів, тощо в найближчому часі відійшли б у минуле.

Як бачимо, Україна пропустила хвилю побудови сміттєспалювальних заводів, тому має всі шанси перейти відразу до принципів циркулярної економіки Industry 4.0, а не всліпу наслідувати застарілі підходи європейських країн, якими б ласими не здавалися обіцянки зацікавлених інвесторів.

Оксана ЧОПАК