Ужгородом провели «жіночу» екскурсію

Громадська організація «Щасливі діти» та команда проєкту «Пізнай Ужгород» за підтримки Українського культурного фонду з нагоди Дня прав жінок провели особливу, «жіночу» екскурсію Ужгородом.

Згідно з початковим планом, 8 березня екскурсоводи мали зустрічати тих, хто цікавиться історією міста, в кількох локаціях. Однак Закарпаття потрапило до «червоної» зони, тож  організатори транслювали в Інтернеті з усіх локацій цікаві та змістовні історії про жінок, які у різні епохи мали суттєвий вплив на життя Ужгорода.

Ольга Павлова розпочала трансляцію зі скверу ім. Марії Терезії, розташованого поблизу Ужгородського кафедрального собору, та супроводжувала екскурсоводів у різні частини міста. Неможливість проведення групової екскурсії через уведення «червоної зони» мала і позитивний ефект, оскільки таким чином, завдяки онлайн-трансляції ті, хто не перебував в Ужгороді, змогли долучитися до цікавого історичного екскурсу.

Екскурсовод Юрій Славік повернувся до подій 17-18 століть, коли Ужгород поступово перетворився на значний освітній, культурний та інтелектуальний центр не лише Закарпаття, але й тогочасної Угорщини. Значну роль у цьому зіграли три жінки, про яких він розповів.

Роль Анни Якушич, хорватського походження, дружини Яноша Другета, сестри Егерського єпископа, – несправедливо – ймовірно, найменш відома в історії міста. Саме вона, виконуючи останню волю чоловіка, створила в 1645 році на місці сьогоднішньої єпископської резиденції  освітній центр: вона переселила з Гуменного до Ужгорода єзуїтський колегіум, рівень освіти в якому на той час сягав нинішнього університетського. В результаті Ужгород став відомим на всю Європу. Анна також втілила ще одну ініціативу свого чоловіка та тестя, які прагнули об’єднати православну та католицьку церкви на території Угорщини. 24 квітня 1646 року, завдяки братові, Егерському єпископу Юрію Якушичу, у каплиці Ужгородського замку було прийнято Унію. Відповідно, греко-католицька церква Угорщини перейшла у підпорядкування Папи Римського. Це важлива віха в історії міста.

Постать наступної жінки – дружини колишнього володаря Ужгородського замку, графа Міклоша Берчені, Крістіни Чакі – більш відома в історії. Її посаг включав сотні картин. Після її переїзду в Ужгород замок став центром культурного життя: вона влаштовувала бали, за її ініціативою в Ужгороді була створена перша театральна трупа. На її пам’ять споруджено  погруддя на подвір’ї замку.

Третя жінка, про яку велася розповідь, – це Марія Терезія. Вона одна з небагатьох, на честь якої в Ужгороді встановили пам’ятник. Її постать добре відома з історії Угорщини XVIII століття, проте, ймовірно, вона менш знана серед представників інших національностей. За її правління Ужгород став інтелектуальним центром краю. У 1771 році на знак поваги до Андрія Бачинського Мукачівська єпархія отримала право відокремитися від Егерської. Тоді було створено окрему Мукачівську греко-католицьку єпархію, вона набула нової форми правління, а після розпуску ордену єзуїтів центр Мукачівської греко-католицької єпархії був перенесений із Мукачева до Ужгорода. Хоча Марія Терезія ніколи особисто не відвідувала Ужгород, її рішення суттєво вплинули на історію міста. У 1756 році вона видала наказ, яким зобов’язувала проводити розслідування  щодо жінок, яких звинувачували у чаклунстві, перед винесенням вироку спалення на багатті, це було, насправді, актуальним, адже в 1732 році в місті ще фіксувалися такі ганебні випадки.

На наступній локації, перед будівлею Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти, де колись розташовувалася жіноча вчительська семінарія та початкова школа, учасників заходу вітала Тетяна Літераті, котра розповіла про кількох видатних жінок в історії Ужгорода. Одна з них –  Марія Карцуб, яка навчалася у вчительській семінарії, а згодом працювала тут упродовж 33 років. Вона винаймала житло неподалік, у будинку за номером 34, ніколи не була одружена та не мала дітей, жила в скромних умовах, а заробіток віддавала на благодійність. Вона також багато подорожувала, була в Римі, у Ватикані, Парижі й усюди вільно спілкувалася, оскільки володіла французькою, італійською та німецькою мовами. На початку ХХ століття вона спонукала дівчат отримувати освіту.

Наступна жінка – Ірина Волошина, постать якої залишилася в тіні її чоловіка, Августина Волошина, хоча дещо несправедливо, адже вона була надзвичайною особистістю. У шлюбі не народилося дітей, пара заснувала дитячий будинок, яким керувала Ірина. Крім того, вона працювала в семінарії, започаткувала там курси покоївок для дівчат, які в пошуках роботи переїжджали із сіл, бо багато хто з них ставав повіями, якщо не могли знайти роботу. Щороку близько 50 дівчат навчалися тут рукоділлю, читати і писати.

Віра Ромішовська була родом із Грузії. Вона мала чудовий голос, грала на скрипці. Оскільки батьки не дозволили їй їхати в чужу країну одній, вона поїхала до Праги зі своєю подругою, Єлизаветою Багатуровою, де вони навчалися в консерваторії, а потім вступили до Віденського університету музики й виконавського мистецтва. Віра стала відомою на всю Європу скрипалькою, вперше відвідала Ужгород у 1920 році, дала кілька концертів, а потім поїхала. Згодом вона зламала палець і більше не могла грати на скрипці, її кар’єра закінчилася. Тоді вона вирішила  переїхати до Ужгорода до своєї подруги та відкрити музичну школу. У 1927 році з першого разу жінці це не вдалося, але в 1929 році влада дозволила їй відкрити приватну музичну школу. За радянських часів, в 1946 році, вона стала першою жінкою – директором музичної школи. Водночас вона обіймала цю посаду лише місяць, оскільки її звинуватили у зв’язку з буржуазною чеською владою. На урочистому відкритті директором був уже Дезидерій Задор, тому він вважається першим.

Перед погруддям Євгена Фенцика, яке є цікавим з кількох аспектів, екскурсію вів далі Павло Худіш. Це єдина пам’ятка, яку не зруйнувала та не перемістила жодна з чинних влад Ужгорода. Вона виготовлена з білого мармуру і є першою роботою відомої скульпторки Ілони Шінаі, за чоловіком  Мондич. Погруддя дуже подобалося тодішньому керівництву міста, молода скульпторка почала отримувати багато замовлень. Саме вона створила пам’ятник Антону Бескиду на основі фотографії, але основним моментом її кар’єри стала подорож до Праги, де вона зустрілася з  Масариком і ще за його життя виготовила його погруддя. Його встановили на нинішній площі Петефі у 1928 році, з нагоди 10-ї річниці Республіки, але простояв пам’ятник там лише 10 років, до 1938-го, згодом зник, а потім його переплавили.

Під час екскурсії ми також мали можливість познайомитися з життям Марії Пільцер, котра стала відомою акторкою у 30-ті роки.

Йшлося і про Єву Лівію Естеррейхер, яка, на відміну від вищезазначених жінок, народилася в Ужгороді. Її не потрібно особливо представляти нашим читачам, оскільки художниця єврейського походження стала відомою як Лілі Орсаг.

На наступній локації екскурсовод Владислав Товтин розповів про діяльність жінок сім’ї Бращайків, а також Ірини Невицької, словацької письменниці русинського походження. Відтак, йшлося і про дружину першого президента Чехословаччини Томаша Гарріга Масарика – Шарлотту Гарріг. Цікаво, що чеський політик узяв прізвище своєї дружини, яка була американкою, як друге ім’я.

Що ж, ми ще раз мали можливість переконатися, що історію мультикультурного Ужгорода писали  представники різних національностей, і жінки брали в цьому активну участь.

 (Rehó Viktória/Kárpátalja hetilap)