інтерв'ю - Karpat.in.ua

Начальник державної податкової інспекції в Ужгороді Марія Бадида розповіла про особливості роботи служби з початку повномасштабного вторгнення Росії та про основні новації податкового законодавства у 2023 році.

Про роботу відновленого Маріупольського театру в Ужгороді, про акторів, які, практично, з під обстрілів тікали з міста, а деяким навіть пощастило вижити у театрі, будівлю якого знищили 16-го березня надпотужні російські бомби; про творчий колектив, який щоденною роботою доводить, що театр не вмер, знищено тільки будівлю; про вистави, гастролі, плани на майбутнє та сподівання – в актуальному інтерв’ю з виконувачкою обов’язків директора-художнього керівника Донецького академічного обласного драматичного театру міста Маріуполь, заслуженою артисткою України – Людмилою Колосович.

Україна веде оборонну війну, яка може включати елементи наступу – як це було на Харківщині. Але ЗСУ не наступатимуть на територію рф.

Про це заявила заступник міністра оборони України Ганна Маляр в інтерв’ю, опублікованому на YouTube-каналі ISLND TV.

Заступник міністра наголосила, що Україна дотримується всіх норм міжнародного права.

Закарпаття – острівець миру, але під час війни всі сидять на пороховій бочці, тому слід бути дуже обачними, щоби бодай іскра не підірвала її, – заявила Президент Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ в інтерв’ю виданню «Magyar Nemzet. Ільдико Орос зазначила, що багато угорців виїхало із Закарпаття, але насправді більшість залишилася, а сильна громада робить усе, щоб допомогти тим, хто залишився, для розвитку та навчання молоді.

– З початку російсько-української війни, 24 лютого, угорські ЗМІ щодо Закарпаття здебільшого повідомляють про скруту. В якому стані Закарпаття та місцеві угорці насправді?

– У такому, в якому може перебувати громада під час збройного конфлікту. Багато людей з переляку покинули країну, але закарпатські угорці – це 150-тисячна громада, більша частина якої залишилася вдома. Зокрема тому, що вони прив’язані до землі, місця роботи і немає можливостей легко почати нове життя в іншому місці. Як правило, ЗМІ говорять лише про тих, хто виїжджає, і не згадують про тих, хто залишився. А вони намагаються переосмислити себе в цій ситуації, що і ми зробили в інституті.

– Як Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ адаптувався до обставин, що змінилися?

– Більшість студентів залишилася вдома, але через війну знову довелося перейти з очного на онлайн-навчання. Ми намагалися зробити так, щоб життя молоді, яка залишилася вдома, не було повністю переламане, щоб вони могли закінчити навчання. Найважливішим аспектом стало те, щоби випускники могли скласти підсумковий іспит, що зрештою вдалося. 1 липня 137 студентів отримали дипломи бакалавра, 48 – магістра. А через тиждень дипломи отримали і випускники Фахового коледжу.

Ці пів року були нелегкі, тому що викладачі, які виїхали з країни, могли працювати онлайн, а ось технічний персонал довелося доповнити.

– Як інститут відреагував на початок війни?

– Оскільки почалося онлайн-навчання, ми вже на другий день, 25 лютого, відправили додому наших студентів із гуртожитків, котрі запропонували переселенцям. Прибуло чимало людей з Києва, Харкова, Одеси. Хтось провів у нас кілька днів, а потім ішов далі, хтось залишався на тривалий час. Загалом у наших гуртожитках побувало понад сімсот людей. У перші дні надходило дуже багато гуманітарної допомоги, згодом переселенці отримували гарячі обіди в рамках Програми «Hungary Helps», але для цього нам довелося запустити роботу нашої їдальні, що стало новим викликом. Ми також надали наш спортивний зал для потребуючих.

Слід відзначити, що значною допомогою була й залишається підтримка уряду Угорщини та благодійних і громадських організацій.

Ще й досі в інституті перебуває 49 переселенців, зараз ми намагаємося їх розмістити за межами гуртожитку. Тим часом сформувалася команда перекладачів із наших студентів і педагогів із понад вісімдесяти осіб, які на волонтерських засадах допомагали перекладати на Закарпатті, на кордоні та в Угорщині.

– Перший місяць був наповнений величезним страхом, котрий потім трансформувався у певну втому та задерев’янілість. Ми звикли до сирен повітряної тривоги, загроза війни увійшла в наші будні. Поставали в ряд завдання, які необхідно було вирішувати. Наприклад, ми хотіли запустити роботу мережі дошкільних навчальних закладів, заснованих інститутом, які відвідують близько півтисячі дітей. Ми місяць чекали на документ, в якому прописано, за яких умов можна розпочинати роботу садочків. Відтак ми змогли відновити роботу дитсадків, де не було переселенців, там, відповідно до правил, ми мали облаштувати і сховища.

Для відновлення роботи дитячих садків ми також отримали допомогу від Угорщини. Зокрема і від імені переселенців хочу подякувати угорському уряду та Державному секретаріату з питань національної політики Угорщини за допомогу та підтримку.

Адже людей зі сходу, які потрапили в біду, розміщували в закладах, дитячих садках і школах, які раніше були оновлені за допомогою Угорщини. Таких закладів близько сотні, зокрема 77 дитсадків. Уряд Угорщини та благодійні організації надали допомогу і для забезпечення вимушених переселенців.

– Відсутність очного навчання через епідемію коронавірусу та російсько-українську війну ускладнювала ефективність навчання студентів на Закарпатті. Для покращення ситуації, за підтримки Державного секретаріату з питань національної політики Угорщини, ГО «Закарпатське угорськомовне педагогічне товариство» організувало роботу літніх шкіл. Які результати цієї ініціативи?

– Було складно через те, що раніше через пандемію протягом двох років навчання велося онлайн, і коли ми нарешті почали повертатися до нормальної роботи, у лютому почалася війна. Через це замість очного знову розпочалося дистанційне навчання, до того ж, і навчальний рік закінчився раніше. Ми подумали, що для розвитку соціальної чутливості та навчання дітей потрібно знайти якийсь вихід із ситуації. Тоді у нас виникла ідея організувати літні школи за кошти гранту, який ми раніше отримали на інші цілі від Державного секретаріату з питань національної політики, і ми отримали на це дозвіл. Ми анонсували навчання, а завдяки допомозі Угорщини навіть змогли профінансувати харчування. Зрештою заявки на участь у програмі подали дві третини закарпатських угорських шкіл, 64 навчальні заклади.

У літніх школах у майже 150 групах навчалося понад 2700 учнів третіх, четвертих, п’ятих, шостих класів. Ми отримали дуже багато позитивних відгуків.

– Закінчуються літні канікули. За підтримки Державного секретаріату з питань національної політики протягом останніх тижнів було організовано чимало таборів та інших заходів для підтримки обдарованої молоді. Які результати цих заходів?

– Основний принцип полягав у тому, щоби для дітей, які під час воєнної ситуації залишилися вдома, створити можливості, аби війна якомога менше визначала їхнє життя. На Закарпатті хоча й не стріляють, але повітряні тривоги, здорожчання та невизначеність усім нагадують, що в країні війна. Закарпатське угорськомовне педагогічне товариство, благодійний фонд «ҐЕНІУС» та Дитяча школа мистецтв та творчості угорського народу «Туліпан Танода» організували багато тематичних таборів для дітей та молоді, які зацікавили багатьох.

У таборах взяло участь 1180 дітей, зокрема 800 – у заходах БФ «ҐЕНІУС»». Не менш важливо, що за підтримки Угорщини 800 дітей, які завершили навчальний рік на відмінно, мали можливість відпочити в літніх таборах у сусідній країні. Із них 600 – учні угорськомовних шкіл, 200 – українці, які вивчають угорську мову як іноземну. Ця можливість також було значною допомогою для Закарпаття.

– Як навчальні заклади, зокрема інститут, посеред труднощів готуються до наступного навчального року?

– Закарпатське угорськомовне педагогічне товариство влітку традиційно організувало курси підвищення кваліфікації вчителів, цього разу у форматі вільного університету ми обговорювали загальні питання. Захід відбувся під девізом «На крок ближче до Європи», оскільки ми сподіваємося, що після війни країна із часом стане членом ЄС, що і нам дасть більше свободи та простору для руху. Кожен день проходив під певною тематикою, зокрема в останній день психологи давали поради педагогам, як вирішувати образи та конфлікти, викликані війною у дітей.

Зараз ми готуємося до наступного навчального року, до нових викликів. Обов’язково хочемо розпочати з очного навчання, це просять і батьки. Водночас для цього необхідно, щоб у школах або поблизу них у радіусі п’ятисот метрів були сховища, які мають відповідати певним критеріям, – забезпечити ми також можемо за підтримки Угорщини.

Наразі 81 із 102 угорськомовних закладів мають затверджені сховища, але я сподіваюся, що до початку навчального року ми зможемо виконати умови і в решті закладів. Ми вивчаємо і питання браку вчителів, наразі 44 заклади потребують загалом 77 педагогів. Намагаємося допомогти і в цьому.

– Для закарпатців чи не найважливіше – безпека. Що потрібно зробити, щоб угорці почувалися якомога безпечніше на батьківщині, фізично та матеріально?

– Хвиля благодійництва вже спала, але проблеми насправді тільки настають. На щастя, на Закарпатті угорська громада доволі організована. Товариство угорської культури Закарпаття (КМКС), наприклад, вивчає, скільки є потребуючих, вимушених переселенців. Велику роботу здійснює і Асоціація «Об’єднання прикордонних органів самоврядування Закарпаття», створена раніше з ініціативи ТУКЗ-КМКС. Організація розробила систему соціальних карток, які могли б отримувати місцеві жителі, й ця база даних може допомогти пропорційно розподіляти гуманітарну допомогу.

Потрібно максимально заощаджувати, щоби дожити до кінця року.

– Чи є ще прошарок населення, яке має таке фінансове становище, що може допомагати потребуючим?

– Допомога Угорщини має величезне значення, тому що ті, хто залишився вдома, здебільшого живуть зі своїх запасів. Більшість може забезпечити себе, долучається до організації та реалізації благодійних програм. Проте людям, які живуть у селах, людям похилого віку потрібна допомога.

– Що хвилює угорців, які залишилися вдома, в нинішній складній ситуації?

– Це і нам цікаво, тому проводиться соціологічне опитування, щоб дізнатися відповідь. Зрозуміло одне – угорці були та залишаються на Закарпатті. Скільки нас залишилося, стане відомо восени, коли нам доведеться відповідати на виклики.

– Поки не закінчиться війна, життя на Закарпатті навряд чи нормалізується. Як ви думаєте, коли настане мир, наскільки закарпатські угорці зможуть знову зміцніти?

– Це залежатиме і від того, скільки та хто з нас залишився вдома, яку підтримку ми отримуємо, насамперед, від Угорщини. Звичайно, наразі невідомо, в яких економічних, політичних, правових рамках ми будемо жити, чи стане Україна частиною Європейського Союзу. Якщо Україна прагне стати членом ЄС, їй доведеться багато чого реорганізувати, наприклад, у сфері освіти та меншин, що може надати більше простору для маневру угорцям, які тут живуть, та Угорщині, яка зможе нам допомагати.

Всі не поїдуть, а багато хто, ймовірно, повернеться додому.

– Що потрібно, щоб закарпатські угорці вийшли з найменшим програшем із війни?

– Перш за все, спокій, врівноваженість. Закарпаття – острівець миру, але під час війни всі сидять на пороховій бочці, тому слід бути дуже обачними, щоби бодай іскра не підірвала її. На Закарпатті будь-якою ціною треба зберегти мир. Важливо, щоби Угорщина і надалі нас підтримувала, було б добре, якби інформація про допомогу, яку ми отримуємо від Угорщини, доносилася до українського народу через місцеві ЗМІ. Це посприяло б встановленню ще більшого балансу в багатонаціональному Закарпатті.

Перша леді України Олена Зеленська дала інтерв’ю CNN – одній з провідних телерадіокомпаній світу. Дружина Президента України, зокрема, зазначила, що ракетна атака рф на торговельний центр у Кременчуку – це тероризм.

Також вона розповіла, як почувається країна на п’ятий місяць спротиву російському вторгненню.

«У перші тижні війни ми всі – і я точно – почувалися, як спринтери. Треба було відбити всі атаки, всі виклики максимально швидко. Емоції, сили й адреналін були на межі. Тепер, на п’ятий місяць війни, всі ми – люди, які біжать довшу дистанцію. Треба розподілити правильно сили й ресурси, щоб подолати всю відстань і перемогти. Нас має вистачити на перемогу. І нас вистачить», – переконана перша леді.

Олена Зеленська поінформувала про масштабну національну програму психологічної підтримки для українців, яка допоможе подолати посттравматичний стресовий синдром, спричинений війною.

«Ми хочемо, щоб наші люди пережили війну та знайшли сили жити далі. Ми не дамо війні зламати їхній дух», – зазначила дружина Президента.

Молодіжна організація Товариства угорської культури Закарпаття (МО ТУКЗ-КМКС), незважаючи на труднощі та обмеження, завершає надзвичайно насичений подіями рік. Підсумки минулого року підбиває голова організації Іштван Добша.

– Незважаючи на коронавірус, цьогоріч вдалося організувати чимало заходів.

– На початку 2021 року ми взагалі не могли спрогнозувати масштаби епідемії та коли на які карантинні заходи можна очікувати. Але навесні, поруч із природою, відроджувалася і наша надія: ми ревно вірили, що принаймні літо пройде без Covid. Із часом дозволили організовувати спортивні заходи, тому ми вирішили скористатися можливістю і намагалися провести якомога більше спортивних подій. Але це був лише початок, адже влітку влада вже дозволила проводити культурно-масові заходи.

– Тож розпочнемо зі спортивних заходів, які провела Молодіжна організація ТУКЗ-КМКС.

– 24 квітня після тривалої перерви ми знову зустрілися з керівним складом організації, аби обговорити проведення благодійного напівмарафону, усі виручені кошти від якого ми хотіли направити на допомогу Анночці Салцевич. На щастя, за кілька днів до марафону дівчинка, завдяки уряду Угорщини, отримала безкоштовне лікування. Як щороку, так і цьогоріч ми провели традиційне змагання з риболовлі, яке відбулося у Великій Доброні. Ми також організували два турніри з мініфутболу: один у Неветленфолу Пийтерфолвівської територіальної громади, другий у Бадалово Берегівської ТГ. Крім цього, ми долучилися до організації шахового турніру в селі Дюла.

– Відрадно, що щороку проводите основні свої заходи. Яка ситуація зі збереженням традицій?

– Хоча ми – молодіжна організація, вважаю надзвичайно важливим зберігати та передавати наші звичаї й традиції. Пам’ятаю, ми майже щороку кололи вдома свиней, але не вся сьогоднішня молодь знає, як проходить цей процес, тому радо долучилися до організації першого Дня різників у селі Чома. Крім того, під час християнських свят намагаємося зробити їх більш атмосферними, тому на Великдень оголосили конкурс декламування віршів та конкурс малюнків для молодшої вікової групи. Після першого травня ми також хотіли порадувати закохані пари й, згідно із нашими традиціями, оголосили конкурс на краще Травневе дерево та кошик. Влітку ми долучилися до Фестивалю лечо в Боржаві. А наприкінці року оголосили конкурс найкрасивішого та найяскравішого адвентового віночка на Закарпатті, також незабаром оголосимо і переможців конкурсу колядників.

– Зразкова креативність та благодійність також характеризували ваш рік.

– Радий, що керівництво нашої організації одноголосно підтримало ідею включення благодійної діяльності до більшості наших заходів. Окрім нашого напівмарафону, ми провели аукціон, який тривав кілька місяців, для допомоги Анночці Салцевич. Крім того, ми долучилися до благодійного збору для допомоги на лікування хворому хлопчику Юлію Каракашу.

Місцевий осередок МО ТУКЗ-КМКС Пийтерфолвівської громади провів пікнік із кінопоказом на відкритому повітрі, а в селі Дюла відбувся благодійний сюреті-бал по завершенні збору врожаю винограду, виручені кошти від цих заходів також були направлені на допомогу родині маленького Юлія. Крім того, за сприяння Генерального консула Угорщини в місті Ужгород Йожефа Бачкаї, в Берегові ми організували благодійний збір на концерті угорського гурту «Знайомі обличчя» (Ismerős Arcok), після якого половину виручених коштів також передали на лікування Юлія. Зазначу, що на концерт прийшло близько п’яти тисяч глядачів. Ми також взяли участь у першому Фестивалі мисливських страв у селі Яноші як «цивільні», де також проводили благодійний збір, а виручені кошти на традиційному осінньому балі, організованому місцевим осередком МО ТУКЗ-КМКС села Перехрестя, також направили на допомогу нужденній родині, спільно з місцевим осередком.

– Вражаюча продуктивність, вітаю, я так розумію, що ви згадали не все серед перерахованих заходів.

– Це так, вірно. На щастя, цього року ми змогли реалізувати доволі велику кількість програм. Звісно, окрім звичних, ми провели і низку нових заходів для молоді. Цього літа нам вдалося провести так званий «Закарпатський угорський громадянський салон», головною метою якого є створення інтелектуальної майстерні для угорської інтелігенції на Закарпатті, де має можливість зустрічатися активна місцева молодь, яка бажає долучатися до громадського життя.

Надалі ми плануємо проводити салонні зустрічі щоквартально, за участі запрошених гостей, відомих в угорському та місцевому суспільному житті особистостей. Крім цього, спільно із Навчальним центром «Матіас Корвінус Коллегіум» ми цього року вже вчетверте провели Школу громадських лідерів.

Окрім роботи, потрібно гарно проводити і дозвілля, тож ми провели цього року Закарпатський день. Гарна ідея трохи повеселитися, тож ми організували Закарпатський громадянський день у селі Пийтерфолво, який відвідали і де гарно відпочили близько трьох тисяч людей. А завершили цей рік вікендом у селі Яноші, де активісти нашої молодіжної організації мали можливість познайомитися, поспілкуватися, обмінятися досвідом та відпочити.

– Наша молодіжна організація доволі активна, намагається бути представленою на якомога більшій кількості заходів та платформ. Так було і в 2021 році. Так, зокрема, ми долучилися до Всесвітньої зустрічі молодих угорців, Літнього вільного університету Карпатського басейну, транскордонного велосипедного туру, а також, завдяки депутату Європарламенту Андреї Бочкор, до Зустрічі європейської молоді в Страсбурзі.

– Ми поговорили про минуле і теперішнє, а які плани на майбутнє?

– Молодіжна організація Товариства угорської культури Закарпаття відіграє надзвичайно важливу роль у нашому краї. Незважаючи на те, що нам доводиться працювати в надзвичайно складних умовах, наша найважливіша мета – гуртувати молодь, ми намагаємося показати якомога більшій кількості молодих людей, що майбутнє можна планувати в рідному краї. А також прагнемо познайомити активну молодь, яка планує залишитися на батьківщині.

Серед планів на 2022 рік — своєрідне структурне оновлення молодіжної організації: подібно до місцевого осередку Молодіжної організації ТУКЗ-КМКС Пийтерфолвівської територіальної громади, в майбутньому ми б хотіли створити такі ж і в інших територіальних громадах краю. Але загалом будь-хто може стати членом нашої молодіжної організації – той, хто має певні амбіції та бажання долучитися до суспільної роботи закарпатської угорської громади.

Прем’єр-міністр Денис Шмигаль розповів про плани уряду щодо карантину та вакцинації.

– Щодо ковідного фонду. На вашу думку, чи були все ж таки повністю правильними пріоритети його витрачання? Чи варто було на медичні потреби пустити більше грошей?

– Все, що потрібно було закрити з медичної точки зору, минулого року було закрито. Тобто все, на що просила гроші українська медицина в частині боротьби з COVID, було задоволено. Лікарні мали ліки, всі контракти були підписані, лікарі отримували по 300% доплат.

Стосовно виділення коштів на закупівлю вакцини, на закупівлю обладнання – також всі платежі були виконані. Навіть якась частина коштів була неосвоєна, був перехідний залишок, який цього року використовується на закупівлю вакцин і додаткового обладнання. Тому стосовно медичної частини ковідного фонду, наскільки це було необхідно і можливо, він був використаний коректно і правильно.

У частині використання на підтримку економіки – якби не було цих інвестицій, ми не мали б збудованих доріг і мостів, ми не мали б того економічного ефекту, який отримали. Тому моя оцінка – баланс був дотриманий. З економічної точки зору Україна пройшла першу-другу хвилю COVID за помірним сценарієм.

– В минулому інтерв’ю ви робили прогноз, що історія з карантинами мінімум на два роки. Як ви вважаєте зараз?

– Прогноз не міняється. Ми прожили рік з COVID, мій прогноз, що ще рік має піти на завершення боротьби. Є нові дані – це значні мутації цього вірусу. Вони викликають занепокоєння в усіх країн. І питання широкої вакцинації сьогодні є виходом з цієї пандемії.

Але до кінця цього року ми плануємо вакцинувати більшість дорослого населення України. І в наступному році ми плануємо закінчити процес вакцинації 70 і більше відсотків дорослого населення, що дає можливість формувати колективний імунітет.

– Але президент Володимир Зеленський казав, що більшість українців має бути вакцинована до Дня незалежності.

– До Дня незалежності ми маємо амбітні плани провакцинувати велику кількість населення, щоб мати змогу дійсно запросити гостей і його відсвяткувати. І ми докладемо до цього всіх зусиль. Поки що підписані контракти на поставку вакцин і дати поставок свідчать, що доволі велику кількість людей ми зможемо провакцинувати. Але суттєва кількість поставок вакцин припадає на IV квартал.

Звичайно, ми зараз докладаємо максимум зусиль, щоб трохи посунути ці терміни. Тому День незалежності – це етап номер один по максимальній вакцинації. Кінець року – це вже контрольний етап, коли ми маємо сказати українському суспільству, що більшість людей в Україні провакциновані.

– Голова профільного комітету парламенту Михайло Радуцький прогнозує, що вакцинація проти COVID буде відбуватися кожен рік. З огляду на це, чи вже ведуться перемовини для закупівлі вакцини на наступний рік?

– Насправді науково обґрунтованої відповіді поки що нема. Тривають дослідження. У разі, якщо вакцинація буде потребувати регулярності, наприклад, як вакцинація від грипу, яка має відбуватись щороку, звичайно, Україна буде продовжувати перемовини.

У нас на сьогодні є відкриті домовленості, контракти з шістьма виробниками вакцин. Нас цікавлять вакцини, які зареєстровані ВООЗ, які мають відповідний рівень надійності та ефективності, і які визнаються у світі, щоб українці мали змогу подорожувати по світу і не мати обмежень. Отже, якщо буде необхідне продовження, звичайно, ми такі контракти з такими виробниками і постачальниками вакцин будемо продовжувати.

– Скільки грошей ви хочете забюджетувати на ці цілі?

– Загалом на вакцини цього року МОЗ просило близько 15 млрд гривень. Зараз ми робили зміни до бюджету, щоб закрити повністю потребу цього року, додатково виділивши 6,5 млрд. Цього достатньо на потреби поточного року.

??‍♂️ Vaccinare de neuitat! ? Acum la Castelul Bran!? Dai dovadă de curaj și responsabilitate, vei fi așteptat la...
Posted by RO Vaccinare on Friday, May 7, 2021

Президент Угорщини Янош Адер присвоїв високу державну нагороду – Офіцерський хрест ордена «За заслуги» – мовознавцю, професору, доктору гуманітарних наук, ректору Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ Іштвану Черничку з нагоди національного свята 15 березня, проте через епідемічні обмеження відзнаку йому вручили лише нещодавно.

Ми поговорили з Іштваном Черничком про його життя та діяльність.

– Ваше дитинство минуло в місті Чоп. Разом із молодшим братом, Дюлою, ви ходили в угорську школу…

– Це правда. За родинною легендою, мого батька викликали в садок ще до мого зарахування до школи, бо виховательки вважали, що я дуже добре розмовляю російською, незважаючи на те, що угорець. Батька хотіли переконати записати мене до російської школи. На той час у Чопі був російськомовний дитячий садок, де працювали няні-угорки, але виховательки спілкувалися з нами російською. У місті були дві середні школи: одна з російською, друга з угорською мовою навчання. Після виклику зібралася сімейна рада, де батько нібито навів остаточний аргумент: «Навіщо угорській дитині ходити до російської школи?» Так було прийняте остаточне рішення, а щодо мого брата подібного питання взагалі не виникало. Незважаючи на те, що ми обидва ходили до угорської школи, розмовляємо також російською, українською, а за великої потреби можемо говорити навіть англійською. Тому тепер, озираючись назад, вважаю, що угорська школа не стала для нас невдачею, а, швидше, перевагою. Мої батьки теж закінчили угорську школу й потім успішно розвивалися.

– Чому вирішили вступати на угорську філологію до Ужгородського державного університету?

– Я вчився досить добре. Мене цікавило багато предметів: угорська, історія, географія, любив і російську мову, а російську літературу читав і мовою оригіналу. Зрештою, коли мені довелося обирати, угорська та історія виявилися моїми фаворитами. Ознайомившись із програмою підготовчих курсів, оголошених в університеті, я нарешті прийняв остаточне рішення. Курси з підготовки до вступу на угорську філологію були набагато цікавіші. Вважаю це правильним рішенням, адже потрапив у сферу, де зміг розвиватися.

– Тобто ужгородський виш забезпечив відповідну основу?

– Так. На другому курсі ми мали можливість провчитися семестр у Дебреценському університеті, де відчули, що таке угорська вища освіта. Пізніше провели два тижні в Будапешті в рамках навчальної поїздки. Ми не були обмежені Ужгородом, до нас приїжджали й викладачі з Угорщини. Найдовше за мого часу в нашому виші працював Лайош Балог з Будапештського університету імені Лоранда Етвеша, співробітник Інституту мовознавства Угорської академії наук, йому завдячую багато чим. Він був першим, хто давав мені спеціальну літературу поза парами. Казав: «Це вас точно зацікавить. Прочитайте!» Я навіть не помітив, як він мене «обвив павутиною». Спочатку я взагалі не цікавився мовознавством, хотів займатися літературою. Водночас читав найсучасніші лінгвістичні праці, навчаючись в університеті в невеликому провінційному місті. Це, вочевидь, згодом принесло мені користь. Окрім того, важливо зазначити, що в 1993 році вперше та, наскільки мені відомо, востаннє в Дебрецені організували угорський лінгвістичний літній університет для студентів угорської філології із сусідніх з Угорщиною країн. Запросили молодь з вишів Братислави, Ужгорода, Клужа, Нового Саду. Протягом двох тижнів нам читали лекції провідні угорські мовознавці.

З нами проводили надзвичайно цікаві групові заняття з найсучасніших тенденцій у мовознавстві. Для нас було чимось абсолютно новим працювати в командах. Ми привезли з собою купу спеціальної літератури. Таким чином, повернувшись додому, змогли ознайомитися з результатами нових досліджень та новими підходами, про які, ймовірно, ще не чули навіть студенти угорських вишів. Саме тоді я вирішив, що стану мовознавцем. Разом зі мною там була й Аніко Берегсазі, яка теж обрала лінгвістику. Пізніше так сталося, що ми одружилися. Загалом із 18 студентів, які вчилися там разом з нами, п’ятеро стали кандидатами наук з мовознавства, що, вважаю, досить гарним показником.

– То ви почали свої дослідження з мовознавства, ще будучи студентом?

– У 1993 році під керівництвом Міклоша Контри (Kontra Miklós) розпочалося дослідження на тему «Угорська мова в Карпатському басейні наприкінці ХХ століття». Шукали керівників досліджень у всіх сусідніх країнах. Викладачі Ужгородського університету неохоче долучалися до сучасного соціолінгвістичного дослідження, яке вивчало взаємовплив мови та суспільства. Вони більше займалися діалектами. Міклош Контра знав мене з часу згаданого літнього університету, тож як студента четвертого курсу мене запросили до Будапешта на двотижневе обговорення, пов’язане з дослідженням.

Там я сидів за столом з професорами, імена яких до того бачив лише на університетських підручниках. Зібралися не лише угорці, але й найвідоміші професори з Клужа, Братислави та Нового Саду. Ці знайомства живі й сьогодні, ми підтримуємо дуже гарні стосунки. Саме тоді розпочалася дослідницька програма, результатом якої стало видання серії книжок, великих монографічних праць про стан угорської мови на закордонних територіях. Серед них, зокрема, «Угорська мова в Україні (на Закарпатті) ».

Завдяки цій співпраці було створено дослідницьку мережу Termini, у сусідніх з Угорщиною країнах діють невеликі лінгвістичні майстерні, і ми вже 20 років разом втілюємо в життя дослідницькі програми. Працюємо над однаковими темами на основі однакових критеріїв у кожному регіоні. Це привело до слушних, з міжнародної точки зору, співробітництва та публікацій.

– Після закінчення Ужгородського державного університету ви стали вчителем у Сернянській школі та продовжили навчання в школі докторантів мовознавства Будапештського університету імені Лоранда Етвеша. Чи було очевидним, що ви залишитеся на Закарпатті?

– Вважаю, багато важливих речей у житті людини залежать від випадковості. Я не хотів їхати з дому. Тоді мені навіть не спадало на думку, що я не працюватиму під час навчання в докторантурі. Лекції в Будапешті були в нас чотири рази протягом семестру, щоправда, з ранку до вечора. Тож я мав можливість учителювати. Для мене це був дуже хороший життєвий досвід. Я працював у школі села Серне протягом 1995–1998 років. Водночас у другій половині дня викладав у вечірній середній школі села Батьово.

– Після цього ви з дружиною почали працювати в Берегівському інституті…

– Улітку 1997 року до нас звернулися Ілдико Орос та Калман Шовш. Ми вже були знайомі. Калман навчав мене в університеті. Запросили викладати в інституті, який до того був філією, а з вересня ставав незалежним вищим навчальним закладом, а також скласти завдання для вступних іспитів з угорської. Ось так усе починалося, відтак залишився. Тоді потрібно було закласти основи нині вже відомого інституту, розробити програму навчання. Мав можливість узяти участь у захоплюючому процесі. У грудні 2000 року, зі зміною структури управління, став заступником директора з питань освіти. Обіймав цю посаду 14 років, до вересня 2014-го.

– Спочатку я був в. о. ректора, а на посаду мене обрали 27 жовтня.

– Яка ваша думка про роль і майбутнє Закарпатського угорського інституту?

– Це дещо дивна установа. Називається інститутом, але випускаємо ми не лише бакалаврів, але й магістрів, а це означає, що проводимо навчання на найвищому університетському рівні. З іншого боку, при інституті функціонує фаховий коледж, який забезпечує професійне навчання. В інституті є й такі навчальні центри, де можна вивчати професії. Освітній центр ім. Каталін Франгепан, створений інститутом, заснував також дитячі садочки. Дещо перебільшуючи, але можна сказати, що сьогодні ми навчаємо від дитячого садка до магістратури. Це пов’язано з тим, що українська держава впродовж кількох останніх років обмежує угорську освітню структуру на Закарпатті. Результатом політичної боротьби угорців, захисту інтересів є те, що приватні навчальні заклади були виключені з переліку, на який поширюється українізація. Ми переконані, що повинні зберегти для наступних поколінь можливість навчатися рідною мовою. Адже ця можливість досі надавалася закарпатцям при всіх політичних системах. Водночас інститут на сьогодні став серйозним угорським науковим центром Закарпаття. Нещодавно ми підрахували, що 33 наші випускники здобули вчений ступінь. 21 із них повернувся до нас працювати. Інститут генерує багато позитивних речей на Закарпатті, зокрема в Берегові, забезпечує кар’єрне зростання, до того ж ми є найбільшим платником податків у Берегівській ОТГ. Вдумайтеся лише, в нашому інституті навчаються близько тисячі студентів та працюють 168 викладачів.

– Чи загрожують нинішні реформи освітньої політики в Україні існуванню коледжу?

– Якщо відповісти одним словом, то так. Ми постійно працюємо над дотриманням усіх вимог українського законодавства, щоб наше навчання було відповідно акредитоване, щоб відповідало вимогам забезпечення якості освіти. Водночас закон про вищу освіту був адаптований до мовного закону у 2019 році, і ці законодавчі процеси можуть становити загрозу для майбутнього закладу.

– Щодо викладання державної мови вже вдалося досягнути певних успіхів у боротьбі з Міністерством освіти України, адже для випускників шкіл з мовами національних меншин установлено інший поріг з державної підсумкової атестації у формі ЗНО з української мови. Чи можна це трактувати як позитивні знаки?

– Під час вивчення зарубіжних практик ми знайшли методи, які були б ідеальними для ефективного викладання української мови в угорських школах. Поки що маємо лише незначні результати, але вони справді є. Здається, завдяки повільній, упертій, наполегливій роботі ми можемо чогось досягти, але це вимагає неймовірного терпіння та багато часу. Деколи з’являються можливості, і ми повинні їх використовувати.

– На знак визнання вашої наукової та громадської діяльності нещодавно ви отримали високу угорську державну нагороду. Що вона означає для вас?

– У березні, коли я дізнався про таку високу нагороду, то був дуже здивований. Для мене честь, що на мою роботу, яку я виконую щодня, звертають увагу. Тепер, коли минув уже певний час, вважаю, що це не лише моя відзнака. Це визнання команди, котра працює зі мною заради інституту та угорської системи освіти в області. Це відгук, який надає сили, новий поштовх, який означає, що варто йти вперед та лупати ту стіну. Рано чи пізно, але ж нам має вдатися подолати проблеми.

Молодіжна організація Товариства угорської культури Закарпаття цього року має на меті збільшити кількість заходів. Голова організації Іштван Добша розповідає про вже оголошені та заплановані дійства.

– Можна сказати, що так. З огляду на епідемічні обмеження ми оголосили онлайн-конкурси малюнків та читців-декламаторів до Великодня, до яких долучилося дуже багато учасників. Крім того, тривають курси молодих лідерів в онлайн-форматі. Однак на наступні місяці ми запланували проведення набагато більшої кількості заходів. Минулого тижня під час наради з членами правління виникло чимало гарних ідей, які ми будемо намагатися втілити в життя. Прагнемо, аби молодь, незалежно від карантинних обмежень, могла якісно проводити дозвілля та мала з чого обирати.

– Можна дізнатися про деякі із запланованих заходів?

– Цього року ми традиційно обиратимемо найкращі травневе дерево та травневий кошик. Узяти участь у конкурсі може кожен, хто отримав або подарував травневе дерево чи кошик. Потрібно лише надіслати фото цього сюрпризу до півночі 1 травня на електронну адресу kmkszisz@gmail.com, вказавши контактні дані. Одержані фото наступного дня ми опублікуємо в альбомах (під назвами «Травневі дерева» та «Травневі кошики») на сторінці Молодіжної організації ТУКЗ-КМКС у соцмережі. Відтак стартує онлайн-голосування, яке триватиме до 21-ї години (за київським часом) 3 травня. Переможці в обох категоріях отримають запрошення на вечерю на двох у ресторан «Золота пава». Мета конкурсу – нагадати закарпатцям про традиції першої ночі травня.

– Це чудова можливість для молодих закоханих пар, яка поєднує корисне з приємним.

– Згоден. Крім того, ми розпочали організацію нашого традиційного змагання любителів риболовлі, а влітку плануємо провести благодійний півмарафон. З’явилася також ініціатива реалізації абсолютно нової ідеї. Вона полягає в тому, що ми організуємо конкурс групових фото випускників, адже традиційні фотоальбоми вже вийшли з моди, натомість виготовляють креативні колективні світлини.

– Які плани на літо? Будете проводити фестивалі?

– Наразі не можу сказати нічого певного щодо ISZ Feszt, але, швидше за все, цей фестиваль і 2021 року доведеться відкласти. Водночас сподіваємося, що буде гарна погода, яка дозволить провести чимало спортивних заходів. Зокрема, крім традиційного футбольного турніру, плануємо змагання з волейболу, пляжного волейболу, гандболу та інші спортивні дійства.

Бажаємо Молодіжній організації ТУКЗ-КМКС успіхів, сили та витримки!

Шандор Мілован, який нині живе з дружиною у Виноградові, днями відзначив свій 80-й день народження. З цієї нагоди ми поспілкувалися з ним про його життя, місто, роль Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) та нинішню ситуацію закарпатських угорців.

Шандору Міловану було лише 15 у 1956 році, коли він зі шкільними товаришами виготовляв та розклеював плакати на підтримку Угорської революції в рідному Виноградові. Через антирадянську діяльність після закінчення 9-го класу йому присудили чотири роки позбавлення волі, а після зміни режиму за сміливість, виявлену в 56-му, відзначили високими нагородами. Вступити до вищого навчального закладу Шандор Мілован не мав можливості. Закінчив торговельний технікум, після чого працював на різних підприємствах. Був одним із засновників ТУКЗ-КМКС, нині – почесний голова організації. З 2001 року протягом тривалого часу під псевдонімом Tithli вів колонку в щотижневій газеті Kárpátalja.

У Шандора Мілована дві дочки та четверо внуків, з якими через епідемію коронавірусу певний час не має можливості бачитися.

– Ви народилися у Виноградові. Як місто змінилося з часу вашого дитинства?

– Те Виноградово, де я народився, уже пішло в небуття. Населення зросло вдвічі, місто значно розрослося. Багато мешканців виїхало в Угорщину, багато померло, навіть кладовище змінилося, немає вже старих поховань.

Моє рідне місто дуже цікаве. Кажу, цікаве, бо сказати гарне – не можу. Населений пункт «нанизаний» уздовж трикілометрової вулиці. Нещодавно видали книжку на 600 сторінок під назвою «Виноградів – моє місто». Це масштабна, поважна праця, яка містить багато цікавих даних. Автор Іван Біланчук також більше пише про чудове розташування міста, бо воно справді є таким: Виноградово простягається під Чорною горою, захищене від північних вітрів. Тут є красиві та менш красиві будівлі, але центру, як у Мукачеві чи Берегові, немає. Однак, якщо захотіти, можна визначити й три центри. Будівлі дуже різні, стара Угорщина залишила нам руїни замку Канків, палац Перені, старі храми, будівлі школи та повітової ради. Чехи звели сучасну лікарню, щоправда, на околиці, а також ратушу, яка непогано вписалася б у невеликому містечку неподалік Праги або десь у Німеччині.

Радянська влада побудувала поліклініку, справжню радянську будівлю, безхарактерну, сіру. За 30 років незалежності України були зведені два великі храми. Один із них чудовий, сучасний греко-католицький. Другий – православний, який мав би прекрасний вигляд як архітектурна пам’ятка в Новгороді, Пскові чи десь іншому куточку Росії як свідчення знання старих майстрів, але тут його вилили із залізобетону, і споруда має таку ж цінність як скрипка з пластику.

Словом, я люблю Виноградово і вважаю, що маленьке містечко набагато краще допомагає людині зрозуміти світ, ніж велике місто чи село. На околиці маленького містечка все ще живе сільське господарство, є кілька великих фабрик з робітниками, інженерами, лікарні з медичним персоналом, різні конфесії, з кожної верстви суспільства линуть потоки інформації. Усі між собою знайомі, ми знаємо лікарів, директора заводу, начальника міліції, знаємо, де знаходить прихисток жебрак. Село ж одноманітне, тоді як у великому місті є все, але далеко від пересічного мешканця.

– У 1956 році ви були 9-класником Виноградівської угорської середньої школи. Разом зі своїми товаришами виготовляли листівки, а після слідчого ізолятора потрапили у виправну колонію для неповнолітніх…

– Мене заарештували 24 червня 1957 року. Для КДБ не складало труднощів нас знайти, двоє підсудних першого ступеня, Йожеф Іллейш та Янош Варга, першу листівку повісили у дворі угорської школи Виноградова. Саме вони розпочали акцію з поширення листівок, точніше, плакатів. Ми всі були учнями цієї школи.

Перед нашим будинком зупинився автомобіль «Побєда», з нього вийшли двоє в цивільному, провели обшук у домі із залученням свідків, затим мене посадили в машину, і ми поїхали до місцевого управління КДБ. Лише через багато років потому я зрозумів, чому ті чоловіки почувалися некомфортно під час поїздки. Я вперше в житті сидів у машині, виявляв до неї великий інтерес, ставив питання, насолоджувався поїздкою. Мені було 16 років, ще дитина. Це не було схоже на затримання злочинця, ворога держави.

Шандор Мілован у виправній колонії для неповнолітніх (1958–1959)

– Наступного дня мене повезли до Ужгорода, але вже у спецтранспорті. Допити тривали два місяці, фізичне насильство не застосовувалося, це вже був період Хрущовської «відлиги». Суд виніс вироки: Йожеф Іллейш отримав шість років ув’язнення, Янош Варга – п’ять, Золтан Ковач і я – по чотири, а Іштван Дудаш – три. Нас перевели до Ужгородської в’язниці. Бо до того часу ми «гостювали» у в’язниці КДБ.

У великій в’язниці провели п’ять місяців. Будівля була сучасною, але двоярусні ліжка були дерев’яними, і ми виявили багато написів з іменами з Будапешта, Сольнока та Мішкольця. Нас би вже давно перевели, якби не добра воля начальника тюрми, він уже знав, що буде амністія до 40-ї річниці революції 1917 року й нас відпустять додому. Амністія і справді була оголошена, але не для політичних в’язнів. Це стало великим розчаруванням. Нас доставили потягом до Львівської в’язниці.

– Це, мабуть, було великим потрясінням для вашої мами…

– Батько помер у таборі в Сибіру, прийшла лише звістка про його смерть. Я був єдиною дитиною, для моєї матері справді став потрясінням цей жах, тим більше, що в 1947 році мій двоюрідний брат, Янош, повернувся з трудового табору з туберкульозом і на очах у родини помер за три місяці.

– Наскільки жорстокою була радянська колонія для 16-річного хлопця?

– Я був невеликий, худий, блідий… Іллейша та решту моїх товаришів після того, як їм виповнилося 18, перевели до таборів. Імовірно, тому в них ці події залишили глибший слід. Я ж зміг повернутися з колонії для неповнолітніх, мені пощастило, адже цей заклад був найгуманнішим з-поміж десятків інших. Зокрема тому що вихователями тут були офіцери кремлівської гвардії, нове керівництво перевело їх у Дубно, невелике українське місто. Квартира, як і родина, залишилися в Москві, і вони їздили туди-сюди. Ці військові офіцери завжди були підтягнуті та елегантні. Вони нагадували більше царських офіцерів, ніж радянських військових.

– Як склалися ваші стосунки з іншими засудженими неповнолітніми?

– Я зустрівся з неповнолітніми українськими політичними в’язнями. Ми дискутували, який народ більше постраждав від комунізму, український чи угорський, і мріяли, як вільно житимуть народи після розпаду Радянського Союзу. Я ніколи навіть не уявляв, що колись станеться те, що є зараз.

– Не дуже. Узагалі я позитивно налаштований, з гарним почуттям гумору, оптимістичний чоловік.

– Після виправної колонії радянська влада ускладнила вам інтеграцію в суспільство?

– Після повернення КДБ двічі намагався завербувати мене, я не піддавався, а потім вони залишили мене в спокої. Утисків не було, лише під час вступу до університету мені грубо відмовили. Пізніше я теж не відчував ніякого впливу свого минулого із судимістю, за винятком того одного випадку, хоча, незважаючи на Хрущовську «відлигу», Радянський Союз був державою, де, згідно з кримінальним кодексом, за незаконне володіння зброєю давали чотири роки, а друкарською машинкою – шість.

– Якими вам запам’яталися 60-ті, 70-ті, 80-ті роки, Радянський Союз? Ви згадуєте ті часи з ностальгією? Адже саме тоді ви були молодим…

– Я добре жив у радянські часи. Десь я вже говорив про це або писав, що мені пощастило, адже Божественне провидіння пов’язало моє життя з двома чудовими людьми, це мої мати та дружина. Я всім завдячую їм, вони дуже любили одна одну і разом терпіли мене. Моя мати померла в 94-річному віці, а з Йоликою, дружиною, живемо разом уже 57 років. У радянські часи ми жили по-радянськи, щороку їздили на відпочинок до моря, спочатку літаком до Гагри, потім мотоциклом об’їхали Крим, пізніше на машині їздили з друзями на відпочинок з наметами до моря на пляжі на околицях Одеси.

– За радянських часів до політики ставився, як багато хто до спорту, коли не займаються ним, але відстежують кожну спортивну подію і газету починають читати зі спортивної рубрики. Окрім щоденних видань, я виписував газету Valóság («Реальність») та тижневик Magyarország («Угорщина»). Газета Valóság призначалася для політично сприйнятливих, з великою кількістю цікавих даних, а видання Magyarország було рупором режиму Кадара. Радянський занепад розпочався набагато раніше, ніж це відчув пересічний громадянин, тому в мене не було страху, наприклад, я також долучився до акції з подачі клопотання Вілмоша Ковача.

– Я контактував з ним уже на початку 70-х. Ми з дружиною Йоликою відвідували інтелектуальну майстерню Ержебет Крюжей у Мукачеві.

– Ви були присутні на засіданні, коли створювалося Товариство угорської культури Закарпаття (КМКС) у 1989 році, і вас одразу обрали членом наглядової ради організації. З 1992 по 2011 рік ви були заступником голови ТУКЗ-КМКС. Якою, на вашу думку, була роль організації в той період? Що б ви виділили з досягнень за ті два десятиліття?

– Про Шандора Фодо можу сказати, що він був генієм, з усіма плюсами і мінусами цього. Генія визначають після його роботи, створена ним організація витримала всі випробування часом. Не применшуючи результатів діяльності Міклоша Ковача та Василя Брензовича, Товариство витримало багато років протистояння та зіткнень, організація працює. Ми справді зрозуміємо це, якщо порівняємо з іншою угорською організацією. Протягом 12 років у неї був сприятливий період, але не змогла зміцнитися, бо мала поганий фундамент, а будувати дім на піску не можна. Фодо збудував свій на скелі, точніше, на простих угорцях, а не тих, що гордо б’ють себе в груди.

– Якщо ви вже будь-якою ціною хочете отримати приклади щодо цієї словесної конструкції, дозвольте мені виокремити один (повірте, їх є кілька). Зокрема він не дозволив «розбавити» посаду заступника голови. Адже, згідно зі статутом, у голови ТУКЗ-КМКС можуть бути лише два заступники, не так, як це відбувається в політичних партіях: пів дюжини заступників голови, і відповідальність втрачається.

18 років, коли я був заступником голови ТУКЗ-КМКС, не були складними, оскільки це був період важкого будівництва. «Передова» інтелігенція покинула Товариство ще того року, коли мене обрали на цю посаду, – пішла ліворуч, але зрештою опинилася праворуч. Націоналісти уникали ТУКЗ-КМКС як біс ладану – вони пішли праворуч і виявилися ліворуч. А ми твердо дотримувалися національних інтересів. Це було б неможливим без масштабної роботи, зокрема, Гейзи Гулачі.

– Ви також зробили сміливі кроки, адже на початку 90-х років, коли в Угорщині розпалися сільськогосподарські колективні господарства й з’явилися значні можливості у вищій сільгоспосвіті, ви мали сміливість заявити, що угорцям Закарпаття потрібні не сільськогосподарські фахівці, а педагоги. Ви взяли на себе відповідальність за наслідки цього…

– Я був новоспеченим заступником голови, коли мене запросили на урочисту церемонію підписання разом із Ілдикою Орос. Тоді Шандор Фодо був у відпустці. Окрім ректора та керівників Університету сільськогосподарських наук м. Геделле, були присутні державний секретар Міністерства сільського господарства Угорщини, тодішній Генеральний консул Угорщини в Ужгороді, голова Всесвітнього союзу угорців Шандор Чорі та ряд інших високопосадовців.

Договір був підготовлений. Тодішній прем’єр-міністр Йожеф Анталл, навпаки, попросив ТУКЗ-КМКС підписати угоду і негайно перерахувати гроші для організації навчання аграріїв на Закарпатті. Порадившись з Ілдикою Орос, я повідомив, що ми не можемо це підписати. Нам потрібні не сільськогосподарські фахівці, а вчителі та педагоги. Посмішка зникала з їхніх облич. Усі, крім Шандора Чорі, сприйняли нас, як пихатих жебраків, яким щось дають, а вони відмовляються брати. Дивилися вовком і навіть не запросили нас на урочисту вечерю після події.

– Політичне середовище та суспільство дуже змінилися за останні три десятиліття…

– Спочатку ми боролися за свої колективні права з радянським, російським шовінізмом, а потім з українським націоналізмом. Російська імперська, рафінована політика меншин не хотіла визнавати нас спільнотою. Очільники партій та державні діячі проголошували тексти про багатоетнічне Закарпаття, перераховували національності та згадували угорців 14-ми у списку після латишів та поляків.

А тепер ми дожилися до того, що нас звинувачують у сепаратизмі. Звичайно, самі обвинувачі не сприймають це серйозно. Це звинувачення було б смішним, якби не було настільки сумним та жалюгідним. Усе це гарний привід, щоб відвернути увагу від катастрофічної економічної ситуації та інших великих проблем. Адже як інакше можна назвати той факт, що три з половиною мільйони громадян покинули країну, і цей процес ще триває, більшість із цих людей ніколи не повернуться на батьківщину. Ми, угорці, втратили в 1956 році 150 тисяч чоловік, і їх досі бракує.

– На вашу думку, чим можна пояснити те, що угорці Закарпаття, кількість яких швидко зменшується, вважаються ворогами в нинішній Україні?

– На позаминулих виборах до обласної ради дві угорські партії виступили добре, ми усвідомили успіх. Йосип Борто став першим заступником голови ради, Ілдико Орос – головою комісії з питань освіти. На минулих виборах шляхи двох угорських партій розділилися. Як вдалося досягти цього тим, у чиїх інтересах це було? Не знаю. Усе ж ситуація склалася гарним чином, ТУКЗ-КМКС досягло попереднього результату й хотіло брати участь у політичному житті області…

Це стало підсумком десятиліть роботи Товариства. Добре організована громада показала свою силу. Це вибило з колії тих, хто отримав погані результати на виборах. Потрібно було пояснити невдачу, тож задіяли те, що було під рукою.

– На мою думку, майбутнє угорців на Закарпатті залежить від того, як розвиватимуться відносини Угорщини та України. Я не наважуюся давати прогнози щодо України, мені прикро за цю країну, яка варта кращого. А доля Угорщини буде вирішена у 2022 році.

Політика не таке складне ремесло, яким здається, звісно, лише для того, хто розуміє її й має мету, а також надійний компас. Було б добре, якби українці також дотримувалися цієї простої, чіткої лінії, яку висловив Вінстон Черчілль: «Великобританія не має ані ворогів, ані друзів, Великобританія має лише інтереси». Це є основою і політики Орбана. ТУКЗ-КМКС також веде відповідну політику.

– Як проходять будні 80-річного Шандора Мілована?

– Епідемія дуже погіршила якість нашого життя, ми скучили за внуками, рідними. Дружні стосунки скоротилися… Бджільництво як хобі ще є, у ТУКЗ-КМКС звання «Почесний голова» означає членство в правлінні, тож я беру участь у його засіданнях.