В Ужгороді вшанували 85-річчя з дня народження Дмитра Федаки – відомого українського літературознавця, редактора, упорядника та видавця, педагога і публіциста. Народився Дмитро Федака 29 вересня 1940 року в с.Кальник на Мукачівщині. Навчався в Мукачівському педагогічному училищі, а згодом – в Ужгородському державному університеті.
В Ужгороді відбулася спільна церемонія вшанування 69-ї річниці Угорської революції та боротьби за незалежність 1956 року, організована консульськими установами Угорщини на Закарпатті, а також закарпатськими угорськими громадськими та культурними організаціями. Учасники поклали вінки до пам’ятника героям Угорської революції 1956-го року, а також жертвам комунізму на Закарпатті. Після цього присутні перейшли до будівлі Ужгородського СІЗО, де того часу утримували й катували близько тисячі угорських революціонерів, а також закарпатців. Учасники заходу поклали квіти до меморіальної дошки на стіні в’язниці.
6 жовтня в усьому Закарпатті відбулися пам’ятні заходи, в рамках яких місцеві угорці вклонилися пам’яті героїв, страчених після придушення Угорської революції та визвольної боротьби 1848-49 років. Берегівський міський осередок Товариства угорської культури Закарпаття в День пам’яті мученікв Арада організував ушанування на подвір’ї Культурного центру, колишнього родинного маєтку барона Жиґмонда Перені на околиці міста.
Після виконання національної молитви угорців, з промовою виступив голова Берегівського осередку ТУКЗ-КМКС Іштван Молнар. «Минуло 176 років з того часу, як 6 жовтня 1849 року в Араді було страчено тринадцять офіцерів угорської армії. Вони віддали своє життя за батьківщину та свободу, але їхні вчинки й донині служать нам прикладом, показуючи взірець мужності, витримки та вірності. Коли ми згадуємо мучеників Арада, згадуємо не лише сумний історичний факт, адже їхнє послання показує нам шлях, як пройти через нинішній складний період, адже угорці Закарпаття сьогодні також перебувають у нелегкій ситуації. Ми живемо в тіні війни, багато хто був змушений покинути батьківщину заради безпеки та засобів до існування. Але багато хто залишився вдома. Вони вірять, що наша культура, наша нація, наш дім можуть бути збережені тут, на Закарпатті, потрібна лише витримка та воля. Угорська історія сповнена особистостей, які відкладали власні інтереси, щоб служити громаді. Колишній власник цього маєтку, барон Жиґмонд Перені, був одним із них. Він також служив своїй батьківщині, також пожертвував своїм життям за свободу». «Коли ми покладаємо вінки пам’яті, ми не лише схиляємо голови перед нашими героями, але й зміцнюємо в собі віру, що які б труднощі не виникали, ми ніколи не повинні здаватися. Адже угорська громада на Закарпатті все ще сильна, ми все ще тут і все ще боремося за збереження. Цінність свободи та вірності не буде втрачена, якщо буде хтось, хто передасть її далі. Нехай послання, що жертва, принесена за свободу, честь і громаду, ніколи не буває марною, завжди слугує нам дороговказом», – наголосив він.
Оскільки тим часом почав накрапати дощ, захід продовжили в актовому залі Культурного центру, де до присутніх першим звернувся консул Угорщини в Берегові Дьордь Балог. «Ми вшановуємо пам’ять тринадцятьох генералів. Чоловіків, котрих доля покликала захищати те, що Творець дав їм як покликання захищати, і нести жертву, надану Творцем. […] Не забуваймо Жиґмонда Перені пам’ять якого нині зберігає це місце, головного нотаріуса Березької жупи, члена парламенту та ішпана Угочанського комітату, який став мучеником як політик у Війні за незалежність 1848–1849 років разом із прем’єр-міністром Лайошем Баттяні. Через його особу розправа символічно вдарила по верхній палаті законодавчого органу, яка була заснована на нових підвалинах, адже 29 травня 1849 року, як голова верхньої палати, він також підписав Декларацію незалежності Лайоша Кошута. Проявивши серйозну організаторську роботу, він зробив усе для того, щоб законодавча влада діяла в правових рамках, і саме йому належать неоціненні заслуги у збереженні легітимності 1848–1849 років, оскільки найважливіші рішення ухвалювали обидві палати Народних представників. Тому після придушення Війни за незалежність австрійська влада заарештувала його, засудила до смертної кари через повішення та стратила 24 жовтня 1849 року. Тут, на Закарпатті, його пам’ять особливо незабутня, – наголосив дипломат. – Мученики Арада та інші відомі й невідомі жертви, страчені, ув’язнені та депортовані в рамках репресій у стилі Гайнау, стали мучениками Угорської війни за незалежність у момент своєї смерті; для нашої нації вони є героями, справжніми та хоробрими людьми, батьками та люблячими чоловіками, перед якими ми схиляємо голови з трепетним і вдячним серцем».
«6 жовтня ми згадуємо не трагедію, а безмежну наполегливість та людську гідність. Згадаймо тринадцятьох мучеників Арада. Своєю рішучістю вони проклали шлях до миру. Це непохитне почуття мети — те, що пов’язує нас з ними сьогодні, – підкреслив під час виступу голова Берегівської міської територіальної громади Золтан Бабяк. – «Рішучість мучеників свідчить про те, що ми повинні використовувати можливості в кожній ситуації та будувати нашу громаду всіма засобами. Мешканці Берегова – це українці та угорці, які разом переживають щоденні виклики, що робить нас унікальною силою. Наше завдання зараз – йти шляхом до миру та розвитку. […] Наша витримка – це спадщина тринадцяти мучеників».
Атмосферу заходу підкреслив виступ учнів Закарпатського угорського ліцею та Берегівського ліцею ім. Габора Бетлена. Прозвучали тематичні вірші, а також історичний екскурс про події, що відбулися після придушення Угорської революції та війни за незалежність, згадали імена тринадцяти мучеників Арада та прем’єр-міністра Лайоша Баттяні, якого також стратили 6 жовтня, а також інформація про барона Жиґмонда Перені, який народився тут, на околиці Берегова, 18 листопада 1783 року. Талановитого та сміливого молодого дворянина було обрано головним нотаріусом Березької жупи, потім віце-губернатором, а в 1808 році – депутатмом парламенту. У парламенті 1825–1827 років Жиґмонда Перені був серед вільнодумної опозиції. У 1835 році він став ішпаном Угочанської жупи, а невдовзі – суддею Ради семи осіб. У 1847 році він був присутній на засіданнях, що готували публікацію Декларації опозиції. У травні 1848 року відповідальний угорський уряд призначив його другим спікером Верхньої палати, а потім він став членом Комітету національної оборони. Барон Жиґмонд Перені також підписав декларацію про зречення, проголошену в Дебрецені 14 квітня 1849 року. Він підтримував угорський уряд, слідуючи за ним з Дебрецена до Сегеда та Арада. Лайош Кошут призначив його головою Ради з семи осіб. Після капітуляції його заарештували, він постав перед військовим трибуналом, котрий засудив до смертної кари через повішення. Вирок було виконано 24 жовтня 1849 року в Араді. Пам’ять про барона досі зберігається у Виноградові, палаці ролини Перені у Виноградові, а мешканці Берегова щороку згадують мучеників Угорської війни за незалежність тут, перед меморіальною дошкою на будинку- місці його народження. «Наша угорська нація — особливий народ. Бурі історії розірвали на шматки нашу батьківщину в Карпатському басейні та рознесли тисячі співвітчизників по всіх куточках світу, на далекі континенти. Саме тому наша рідна мова, культура та історія є для нас особливо важливою об’єднуючою силою», – зазначалося у виступі.
На завершення священник греко-католицької церкви Іштван Мароші попросив Божого благословення на присутніх. Затим представники угорських установ та організацій Берегова поклали вінки пам’яті до пам’ятної дошки Жиґмонда Перені, розташованої на стіні будівлі під супровід жіночого хору місцевої реформатської громади.
100-річчя Михайла Кречка – композитора, керівника та хорового диригента Закарпатського народного хору – вшановує Ужгород. Це місто вписалося в канву важливих подій у житті Михайла Кречка. Навіть після переїзду до Києва, усі можливі відпустки проводив тут. І звісно, гастролі… Згадує донька композитора Наталія – керівниця академічного студентського хору «ANIMA», заслужена артистка України. Із-поміж учнів Михайла Кречка – і художній керівник, диригент Академічного камерного хору «Cantus» Еміл Сокач.
13 липня Товариство угорської культури Закарпаття (КМКС) провело традиційний пам’ятний захід у селищі Вилок на Виноградівщині, вшанувавши 321-шу річницю першої переможної битви куруців у визвольній боротьбі угорського народу під проводом Ференца Ракоці ІІ (1703–1711 рр.).
Пам’ятний захід відбувся біля монумента – зображення міфічного птаха турула, який символізує свободу для угорського народу. Тихе покладання вінків стало нагадуванням про значущість подій 14 липня 1703 року, коли об’єднані сили куруців, серед яких були й угорці, й русини, здобули першу перемогу в боротьбі проти панування Габсбургів.
До пандемії COVID-19 угорська громада щороку збиралася для відзначення цієї події. Пандемія минула, але війна в Україні принесла нову, гіршу реальність. Саме тому, як зазначили учасники, сьогодні як ніколи важливо берегти історичну пам’ять – вона надає сили в часи випробувань.
За традицією, вінки також поклали до меморіальної дошки на честь ватажка повстання Томаша Есе, що встановлена на стіні колишнього Дому солі. Саме звідси 52 мешканці Вилока вирушили на битву, ставши частиною великого руху за визволення. Їхню пам’ять увіковічнено на окремій плиті під дошкою Есе.
Після цього учасники зібралися на історичному місці битви, де стоїть обеліск із птахом турулом. Перший пам’ятник тут з’явився ще 1903 року, однак у радянський період його було знищено. Закарпатські угорці відновили монумент у 1989-му, повернувши символу свободи його місце в історичному ландшафті краю.
Перед покладанням вінків присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять загиблих у російсько-українській війні. Адже нині, як і три століття тому, йде боротьба за свободу – цього разу за суверенітет і територіальну цілісність України. Сотні закарпатських угорців і тисячі українців із усього закарпатського краю мужньо воюють на східному й південному фронтах.
Музичну частину заходу відкрив майстер гри на тараготі Імре Холожай, який виконав мелодії часів Ракоці. Також виступили жіночий хор із Великої Паладі та Сільвестер Ферку, лаборант кафедри угорської філології Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ.
Цей захід нагадав усім про важливість історичної пам’яті та сили єдності. Як зазначили організатори, лише на основі глибокого коріння можна будувати майбутнє. Символ турула – це не лише нагадування про минуле, але й заклик до боротьби за свободу сьогодні. Тому кожен, хто намагається зруйнувати такі пам’ятники, виступає не лише проти історії, а й проти самої ідеї свободи.
У День пам’яті жертв політичних репресій в Ужгороді члени крайової організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, їхні родичі, представники влади й різних структур зібралися в сквері героїв Майдану.
86-у річницю проголошення незалежності Карпатської України та 151-у з дня народження її Президента Августина Волошина вшанували в Ужгороді. Традиційно зібралися біля памʼятника на набережній Незалежності.
Учасників бойових дій на території інших держав вшанували в Ужгороді біля памʼятника «Скорботної матері». Біля монументу зібралися ветерани Афганістану, представники обласної та міської влади, громадськість і духовенство. Багато тих, хто пройшов війну в Афганістані, є учасниками й нинішньої війни в Україні.
Анна Горват була однією з найвидатніших мисткинь нашого краю, визнаним керамістом, скульптором, живописцем, графіком, сценічним декоратором, автором публіцистичних творів, харизматичною особистістю, пам’ять про яку вірно зберігається в Берегівській школі, котра носить її ім’я та учні котрої до 100-річчя від дня народження відомої уродженки міста підготували виступ із віршами та піснями.
Навчальний заклад, розташований на вулиці Тараса Шевченка, донині пишається своєю колишньою вчителькою Анною Горват, на честь якої у 2014 році при вході до школи було встановлено пам’ятну дошку, в 2016 році відкрито шкільний музей з її роботами, а з 2017 року гімназія з гордістю носить ім’я Анни Горват.
«Мало таких особистостей є та буде в Берегові, які так глибоко знають культуру та історію міста, як Анна-нейни, адже вона була активним творцем закладів, які служили для збереження нашої угорської ідентичності», – наголосила під час виступу педагог-організатор Єлизавета Фринґ, додавши, що її колишня колега надзвичайно добре знала людей, у кожному шукала внутрішній зміст, ніхто після зустрічі з нею не йшов «порожнім», кожен від неї чогось навчився.
Відтак учні ознайомили з життям та творчістю Анни Горват на основі праць мистецтвознавців та критиків. «Я ніколи не готувалася бути митцем. В дитинстві я була хворобливою дівчинкою, а що робить дитина, коли надовго закрита в кімнаті? Починає читати, малювати», – прозвучали слова Анни Горват, котра якось зазначила, що її цікавість була генетичною спадковістю. Її справді цікавило одне: чи вдасться їй зробити те, що вона задумала, і тоді думки матеріалізувалися. На її думку, індивідуальність художника в першу чергу залежить від інтуїції: «Справжній митець сам обирає теми, які зображує. Пересічна людина може навіть не звертати уваги на життєві дрібниці, а художник через них показує нам прекрасне».
У своїх творах вона вважала важливим відображати динамізм, особистість, внутрішні якості, почуття та емоційні прояви, гумор, натхнення, ідею, відчутність і видимість.
Мистецтву Анни Горват властива любов до рідного краю, робітників і селян, постійний пошук нових форм зображення дійсності, сміливе експериментування. Як творцю, їй були близькі різні сфери: сценографія, скульптура, мідний рельєф, дизайн інтер’єру, графічний дизайн, живопис, адже Анна Горват вважалася однією з найкращих дизайнерок медалей.
«Її медалі захоплюють насамперед своєю дотепною просторовою грою: часто химерним, бароково пишним фантазійним чергуванням форм, виражених у просторі, але завжди укладених у компактну єдність із композицією, яка перетворює кожну роботу на мініатюрну сцену», – стверджують фахівці.
Характерними рисами її невеликих скульптур є наївна чарівність і м’який гумор, етнографічна цікавість, точне відтворення сільського вбрання, і слід зазначити, що Анна Горват так само досконало знала місцеві народні пісні.
Невеликі скульптури відображали здебільшого характерні постаті робітників і селян, сільських жінок у хустках, селян, які курять люльки в шинку, дітей, що граються, а особливо мисткиня любила зображати людей похилого віку. Скрашає ці твори легкий гумор, специфічний спосіб карикатури, який захоплює глядача. Це також характеризує її художні картини.
Цілу епоху її творчості представляють скульптурні композиції з надзвичайно спрощеними реалістичними формами.
Щодо громадських скульптур, вона переважно формувала тип закарпатського угорського селянина. Серед кераміки важливе місце займає цикл із зображеннями селянок, глибоко декоративний, водночас душевний, а також надзвичайно точний з точки зору етнографії. Сюди належать і створені нею декоративні настінні статуетки. А от її сильною стороною як дизайнера інтер’єрів було поєднання народних форм із сучасними тенденціями.
Анна Горват, видатна художниця, була самоучкою. Вона не закінчувала професійних шкіл, сформувала себе із власної сили, що також означало певну незалежність, суверенітет. Була відданою мешканкою Берегова, її не вабили великі мистецькі центри, вона прожила своє життя в цьому маленькому містечку, але мала дуже широкий світогляд. Вважала важливими стосунки зі школою. Поки дозволяли сили, вона давала уроки дітям, водночас непомітно виховувала і вчителів, наголошуючи на необхідності любити навколишній світ, людей, природу, вчитися виражати свої почуття красивими словами, мелодіями, олівцями, пензлями. Вона звертала увагу на те, чого потрібно прагнути, щоб зробити цей світ кращим. З вірою у це вона працювала, щоби нести в світ славу рідного міста, закарпатських угорців.
Виступ дітей прикрасили і вірші угорської поетеси Єви Фінти, лауреатки Премії ім. Аттіли Йожефа, яка зберігає спадщину Анни Горват.
Після цього присутні переглянули репортаж, у якому дає інтерв’ю сама Анна Горват. А потім перейшли до шкільного музею. Тут директорка навчального закладу Едіта Товт зазначила, що митця можна найкраще пізнати через його роботи. «Я хоч і не знала особисто Анну-нейни, але від усіх чула, як вона любить людей. Це відображають і її картини та скульптури, адже без любові такі речі не створиш», – наголосила директорка.
Після цього учасники заходу поклали вінки до пам’ятної дошки Анни Горват, розташованої при вході в школу.
Після придушення революції 1848-1849 років і боротьби за незалежність послідувала така жорстока розправа, яку угорський народ знову пережив лише після придушення революції 1956 року. Габсбурги безжалісно помстилися за боротьбу за незалежність Угорщини, яка ледь не покінчила з їхнім пануванням в Угорщині і вони змогли перемогти її лише завдяки втручанню царської Росії. Символом цієї терористичної кампанії стала страта колишнього прем’єр-міністра Лайоша Баттяні та тринадцяти офіцерів національної визвольної боротьби 6 жовтня.
Пам’ять жертв мучеників революції та визвольної боротьби у Виноградові вшанували у Середній школі ім. Жиґмонда Перені. Після виконання державного гімну та національної молитви угорського народу присутніх привітав голова Виноградівського районного осередку Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС).
– Цього осіннього недільного дня ми згадуємо сумний, але славетний день історії угорського народу, який стався 175 років тому. Сумний, адже після того, як боротьба за незалежність закінчилася складанням зброї, почалися безжальні репресії, виконавцем яких був фельдмаршал Гайнау, який 6 жовтня 1849 року стратив тринадцять високопоставлених воєначальників в Араді, а також експрем’єр-міністра Лайош Баттяні в Пешті. Загалом було страчено 123 учасники революції та визвольної боротьби, у тому числі, 24 жовтня – ішпан Угочанської жупи, член Комітету національної оборони барон Жиґмонд Перені, який був одним із тих, хто підписав Декларацію про незалежність. Водночас, як і більшість учасників визвольної боротьби, він не був революціонером. «Він би ніколи не долучився до революції, якби мав вибір, але, коли його вже втягнули в неї, то був готовий радше померти, ніж стати невірним справі батьківщини», – йдеться у біографії, написаній про нього сто років тому… Але це також і славетний день, бо люди високого рангу, шляхетної крові, горді люди загинули за націю, за угорців. Вони могли втекти від розправи, але залишилися і прийняли мученицьку смерть. Ми схиляємо голови перед їхньою мужністю та героїзмом…
Озирнувшись у минуле, виступаючий повернувся до нашого сьогодення.
– У країні, в якій ми живемо, вже майже три роки триває війна. Ми живемо у складні часи в усіх відношеннях. Позаду важкий період, експерти та політики прогнозують ще більш складні місяці. У війні брали участь і закарпатські угорці, понад 400 військових угорського походження воюють на передовій або дислокуються поблизу. Багато закарпатців утекло від війни чи виїхало за кордон у надії на краще життя. Нині нам не потрібні мученики, для нас, закарпатських угорців, важливе збереження громади. Збереження – це те, на чому ми повинні зосередитися. Ми всі чекаємо на закінчення війни, на мир. Відтак ми будемо працювати над створенням кращого, безпечнішого, придатнішого для життя світу, де ми можемо розвиватися, а наші діти та онуки почуватися в безпеці. Велику допомогу ми отримуємо від уряду Угорщини, за що вдячні. Ми хочемо жити добре тут, в рідному краї, в процвітаючій Україні, яка стане членом Європейського союзу, хочемо бути повноправними громадянами, мати можливість вільно користуватися рідною мовою, зберігати культуру, традиції, навчатися угорською. Тому ми повинні об’єднуватися, допомагати один одному, а не протистояти, залишатися угорцями попри всі труднощі. Думаю, цього чекали б від нас і мученики визвольної боротьби 1848‒1849 років, і, якщо все вдасться, вони гордо дивитимуться на нас. Бажаю всім сил і витримки для виконання поставлених завдань і просимо на це Божої допомоги, – підсумував Золтан Кудрон.
Відтак присутніх привітала консул Угорщини в Берегові Андрея Фюлеп.
– Ми зібралися сьогодні, щоб згадати мучеників нації, 12 генералів і одного полковника угорської армії, які загинули в Араді, а також Лайоша Баттяні, першого прем’єр-міністра Угорщини, який став жертвою помсти Габсбургів у Пешті і який замість бажаної свободи 6 жовтня 1849 року отримав смерть. Всім нам відомо, що в історії Угорщини було чимало революцій та героїв, пам’ять про яких донині жива. Сьогодні ми згадуємо трагічну осінь 175 років тому і схиляємо голови перед пам’яттю 13 арадських мучеників, коли боротьба за свободу Угорщини була потоплена в крові, а герої були страчені в Араді. Водночас цей день не має нас пригнічувати, навпаки – підбадьорювати та стимулювати. Тому що свобода ніколи не давалася просто так і не дається легко навіть зараз. Зрештою, сьогоднішні події теж доводять, що свобода крихка. Будьмо гідними наших героїв! Черпаймо сили з їхніх вчинків заради своїх ближніх, заради проголошених ідеалів, заради країни. Для мене найважливіші послання мучеників – це єдність і віра в себе. Ми не повинні боятися боротьби, маємо рішуче відстоювати свої права, наші цінності, національну ідентичність. Боже нам допомагай! – зазначила дипломат.
Після промов зі зворушливою тематичною програмою про мучеників угорської революції та визвольної боротьби виступили учні Виноградівської середньої школи ім. Жиґмонда Перені. Відтак присутні поклали вінки до пам’ятника діяча у дворі навчального закладу.
