В Україні хочуть скасувати заочну освіту. Що думають закарпатці

Із наступного року в Україні можуть скасувати заочну форму навчання. Про це заявив днями міністр цифрової трансформації Михайло Федоров. Натомість чиновник пропонує впровадити дистанційку в університетах.

«Дистанційне навчання замість заочного чи вечірнього. Україні потрібні освічені громадяни, тому відмовляємося від заочки з 2024 року. Заочна форма навчання — радянський рудимент освіти. Дистанційне навчання показало себе ефективніше, ніж купування дипломів та освіта «для галочки»», – наголосив міністр.

Також, за його словами, студенти після 1–2 років навчання незабаром матимуть змогу обирати скільки вчитися та змінювати спеціальність.

А що про це думають закарпатці? Це і з’ясовував «Карпатський об’єктив».

Студент-заочник може заробити на навчання

Спочатку поцікавимося думкою освітян. Оксана Попович, викладачка одного з закарпатських ВУЗів наголошує, що й сама свого часу здобувала свій диплом заочно, але це не завадило їй згодом усім своїм єством заглибитися в науку і присвятити їй життя.

«Хто хоче вчитися, той буде за будь-яких умов: хоч на стаціонарі, хоч заочно, хоч дистанційно. Кому важливі саме знання, ту людину не зупинить ніщо. Заочна форма нині підходить багатьом, адже навчання часто є саме платним і студент має змогу і здобувати освіту, і заробити собі на неї, десь працюючи. У той же час він знає викладачів у обличчя, має змогу в реальному житті відчути атмосферу, поспілкуватися з професором, задати питання, які його цікавлять, зробити лабораторну роботу безпосередньо у аудиторії…. Одним словом, пріоритетів багато і вони потрібні», – стверджує викладачка.

За її словами, студент-заочник, приїжджаючи на настановчі на екзаменаційні сесії ще й знайомиться безпосередньо із однокурсниками і може обмінюватися з ними інформацією, знаннями, навіть товаришувати…

«У студентські роки я знайшла подругу зі свого рідного міста, із якою дружимо по сьогоднішній день. Ми разом ходили до бібліотеки, писали курсові, шукали літературу. Цього будуть позбавлені студенти-дистанційники. Загалом я не є прихильницею навчання у форматі онлайн. Хіба якщо в цьому є нагальна потреба, тоді так. Але у іншому випадку вже краще заочка. Це – принаймні хоч якийсь реальний досвід. Сидячи дома за ноутбуком, навряд чи людина запалиться наукою так, що захоче стати її невід’ємною частиною. Це можливе лише в стінах своєї «альма-матер». Як на мене, є маса іншого у освіті, що потрібно реформувати. Краще нехай форми навчання, хоча б поки що, залишать так, як є зараз», – наголошує вона.

5-6 років потрібно присвятити тільки науці

А що з цього приводу думають самі студенти?

«Ірина Молнар навчається в УжНУ заочно, освоює ази іноземної мови. Запевняє, що завдяки такій формі навчання змогла бодай «прилаштуватися» у школі лаборанткою, а поки здобуде диплом, матиме вже й уроки.

«Якби я вчилася на стаціонарі, роботи б не мала точно. А в нас наразі дуже важливо за щось зачепитися. Вакансій катастрофічно бракує. Студент-заочник будь-якого факультету навіть якщо знаходить місце не за фахом, але однозначно має змогу хоч щось заробити, щоб оплатити вартість навчання. Відбирати у молоді таку нагоду, гадаю, не потрібно. На сесіях ми отримуємо масу цінних знань, можемо відчути хоч якесь студентське життя, а за умови, що освітній процес проходитиме з дому через гаджети, студенти ніколи не відчують того, що вони є студентами. При цьому варто мати на увазі і той факт, що на стаціонарі є можливість навчатися не в усіх. У кожного родини свої проблеми. Якщо ж у батьків немає коштів, щоб оплатити навчання, а людина не матиме можливості працювати, бо щодня потрібно бути на парах, від ідеї отримати вищу освіту багатьом доведеться відмовитися взагалі… На жаль, через неплатоспроможність Україна втратить багатьох справді розумних людей», – каже дівчина.

Щодо дистанційної форми навчання, то Ірина вважає її непоганою, але неспроможною замінити заочну.

«Це – як уроки в школі під час карантину. Можна спокійно й поспати собі до дзвінка, і не кожен вчитель виходить на зв’язок взагалі. І до контрольних готуватися самотужки якось доволі складно, і оцінки потім не надто влаштовують… Тобто, хтось традиційно буде вчитися, а хтось – відпочивати», – зазначає студентка.

Каріна Волощук навчається на стаціонарі і вона переконана, що ні заочна, ні дистанційна форми не можуть замінити ті найкращі роки, які має студент денної форми.

«Наразі лише кілька спеціальностей не мають заочної форми. Це, наприклад в УжНУ, наскільки мені відомо, медицина, стоматологія та кібербезпека. А який рівень, скажіть, буде психолог, який навчається заочно? Він може покалічити долю далеко не однієї людини! Звісно, дехто з заочників справді вчиться на совість, але більшість працюють і диплом їм потрібен тільки заради папірця. Але ж потім вони будуть найбільше з усіх бити себе в груди, які вони кваліфіковані та розумні! Як на мене, заочна форма може підійти фізкультурникам, але не людям тих професій, які несуть у світ який посил, які впливають на життя та здоров’я людини, її соціальні гарантії та добробут. А потім дивуємося, чому в нас мало хороших адвокатів чи недостатньо кваліфіковані вчителі», – запевняє дівчина.

На думку Каріни, 5-6 років, це – не все життя і їх потрібно присвятити конкретно науці.

«Людина повинна і пожити у гуртожитку, і пройти ту школу молодого бійця, яка відкривається перед нею на першому курсі, і відчути запах аудиторій, і насолодитися студентством. Як заочна, так і дистанційна форма цього дати не може. В університеті постійно проводяться різні цікаві заходи, кипить життя, відбуваються наукові баталії, усілякі фахові змагання, досвідом приходять поділитися фахівці, які вже мають що сказати… Загалом коли приїхав, здав іспит і поїхав додому – це викривлене уявлення про навчальний заклад та власну професію. Це – пережитки радянських часів. Якщо ми рухаємося до Європи, освіту маємо підлаштовувати під їхні стандарти, навіть повинні намагатися випередити світові тенденції, аби нас поважали, щоб із нами рахувалися. Якщо вже говори про вибір між заочною та дистанційною формою, я б вибір зупинила таки на дистанційній, бо вона принаймні забезпечує щоденний, нехай тільки візуальний, але контакт викладача зі студентом. Крім того, така форма здобуття знань є сучасною і має змогу стати непоганою альтернативою стаціонару», – каже вона.

А якої думки батьки студентів?

У Василя Моргентала з Ужгорода студентами є двоє синів. Обидва вчаться на стаціонарі.

«Я знаю водіїв, які після дистанційного навчання навіть поняття не мають, де передачі переключати. А що говорити тоді про дорожні знаки! Молодь має мати студентське життя, адже це – найкращі роки життя! І сам був студентом. Маю що пригадати! А що згадає «дистанційник»? Свій комп’ютер та монотонні лекції? Звісно, він має можливість ще й десь працювати, щось заробити. Але про освіту повинні подбати батьки і не треба відбирати у власних дітей ті чудові часи безтурботної молодості! Особисто я – тільки за стаціонар!», – переконує чоловік.

У Валентини Погоріляк із Хуста на заочній формі в УжНУ здобуває знання донька і жінка переконана, що як заочне, так і дистанційне навчання мають право на життя.

«Мені подобається ідея з дистанційкою. Більше того, я від неї у захваті! Якщо це все затвердять, то саме таку форму оберу в майбутньому для молодшої доньки. Дитині не доведеться їздити в інше місто, витрачати кошти на проживання, дорогу, харчування. Крім того, студент може працювати і реалізовувати себе у інших напрямках, або вже застосовувати на практиці отримані в університеті знання», – запевняє вона.

Загалом думки закарпатців розходяться. Та це і логічно, адже одностайності досі не можуть дійти навіть ті, хто планує впровадити цю освітню реформу…

Марина АЛДОН, “Карпатський об’єктив”