До 100-річчя від дня народження Яноша Вараді-Штернберга

Він був наш майстер-педагог

10 січня виповнилося б 100 років відомому науковцю, професору Яношу Вараді-Штернбергу. Він залишив по собі глибокий слід як самовідданий учений-педагог, як духовний універсал закарпатської угорської інтелігенції. Пройшов складний життєвий шлях, який доводить, що завдяки невтомній праці можна знайти вихід навіть з неможливих ситуацій і можна залишатися людиною за будь-яких обставин.

У 16-річному віці Яношу Вараді-Штернбергу довелося покинути рідне місто Надьварад (Орадя) через тиск на єврейське населення. Він утік до Молдови, займався фізичною працею, долаючи труднощі воєнних років, і продовжив навчання в Петербурзі (тоді Ленінграді). Став викладачем історії в Ленінградському університеті. Педагоги заохочували його зайнятися історією Угорщини, він так і зробив. У бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна натрапив на «Будайську хроніку» Андраша Гесса 1473 року. Із Ленінграда перебрався до Ужгорода, бо тут була можливість ближче досліджувати історію Угорщини, влаштувався в Ужгородський державний університет, де пройшов свій професійний шлях від асистента до професора. Завжди досліджував історію Угорщини, історичні взаємини цього народу визначили його кар’єру. За час роботи в університеті здобув високі заслуги як у галузі педагогіки, так і в наукових дослідженнях. Протягом багатьох років організовував архівну та музейну практику для студентів вишу. Серед його менш відомих праць – методичний посібник до навчального плану «Історія Угорщини», виданий у 1959 році. Окрім власних наукових робіт, також брав участь у написанні та редагуванні колективних праць. Зокрема був автором книжки «Історія українських міст і сіл (Закарпаття) ». Його дослідження про визвольну боротьбу під керівництвом Ракоці проаналізував в одній зі своїх наукових праць 1995 року Калман Шовш. А дослідження про закарпатську геральдику ґрунтовно оцінив у 2020 році Іван Миськов. У своїх працях Янош Вараді-Штернберг постійно згадував угорських, українських, російських історичних діячів та представників тогочасної інтелігенції. Він усвідомлював роль особистості в історії, оскільки нація досягає великих здобутків лише за наявності лідерів. Можемо вшановувати його і як першого дослідника історії закарпатських євреїв.

Лінгвіст і видавець Валерій Падяк зазначав, що Янош Вараді-Штернберг був особливо чутливою людиною і йому було дуже прикро, що його діяльність не оцінили належним чином тут, на Закарпатті, навіть після зміни режиму (в 1991 році), а лише в Угорщині. Науковець долав образи особливим особистим способом, спрямовував свою енергію в дослідження, які присвятив вивченню невідомої історії. Він брав до уваги всі архівні дані, зокрема ті, які здавалися другорядними, розуміючи їхнє багатогранне значення.

Під час спілкування зі своїми учнями Янош Вараді-Штернберг завжди орієнтував їх на суть об’єктивності. Казав: «Люблю викривати теорії псевдоісториків», що здебільшого стосувалося історії Закарпаття. На основі глибокої проникливості та досвіду дійшов висновку, що на Закарпатті слід займатися тими темами, для яких є джерела в архівах та рукописних фондах. За його словами, він почав досліджувати українсько-російсько-угорські відносини, оскільки згадана сфера була майже невивчена. Володів цими трьома мовами, публікувався теж кількома мовами.

Янош Вараді-Штернберг також рекомендував досліджувати визвольну боротьбу Ракоці, адже архівні джерела, пов’язані з цією темою, легкодоступні. Навчив студентів читати та тлумачити джерела ХVІІІ століття. Звертав увагу на те, що ми повинні знати ідіоми того часу, загальні латинсько-угорські варіанти слів.

Постійно працював у читальній залі Берегівського архіву. Ми планували зібрати і видати укази Ференца Ракоці ІІ. Цей задум донині не реалізований, але ми збираємося опублікувати збірку найближчим часом. Ми всі, кого він вивів на шлях вивчення історії, вдячні йому, Кілька його незавершених ініціатив і планів залишалися в підвішеному стані. Один із таких – сценарій документального фільму «Від Шаланків до Родошто».

Бібліографічні дані праць Яноша Вараді-Штернберга зібрані в бібліотеці Ужгородського університету. Цей список містить публікації, номери журналів і газет, які більше не доступні, тому ми плануємо відредагувати їх.

Після смерті Яноша Вараді-Штернберга шанувальники хотіли встановити меморіальну дошку на стіні його будинку в Ужгороді. Відповідне рішення було схвалене і в міській раді, але ініціатива так і не була реалізована. Майже через 20 років, 10 листопада 2023-го, на місці останньої роботи видатного науковця – Центрі гунґарології – урочисто відкрили меморіальну дошку на його честь. У церемонії взяли участь нащадки родини Штернбергів, колишні колеги з університету, студенти, друзі, знайомі.

Янош Вараді-Штернберг відіграв важливу роль в організації закарпатських угорців як під час, так і після сворення Товариства угорської культури Закарпаття. Був одним із засновників Творчого товариства ім. Аттіли Йожефа. У 1990 році започаткував проведення меморіальних конференцій Ракоці, брав участь у роботі комісії, яка працювала над відновленням меморіального знака Турула на околиці Вилока. Також був ініціатором установлення меморіалу поряд із криницею в Шаланках. Підтримував перший після 1944 року угорський літературний часопис на Закарпатті.

Кімната-музей Вараді-Штернберга, створена його старшим сином із домашнього кабінету, значною мірою сприяла збереженню пам’яті про нього.

Літературно-культурний фонд UngBereg, очолюваний письменником і редактором Кароєм Баллою, заснував у 1999 році Премію Яноша Вараді-Штернберга, якою було увічнено пам’ять професора історії. «Премія присуджується науковим діячам (із Закарпаття або які займаються темою про Закарпаття), дослідникам, освітянам, публіцистам чи навіть представникам мистецтва, які своєю діяльністю слугують справі мирного співіснування націй і народів, толерантності та поваги, які всіляко протидіють дискримінації, у своїх працях засвідчують правдиву історію, вільну від спотворень та фальсифікацій», – ідеться в анотації до відзнаки. Опікунська рада літературно-культурного фонду присуджувала премію раз на рік до дня народження Яноша Вараді-Штернберга. Відзнаку вручали протягом трьох років. Її отримали, зокрема, президентка Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ Ілдико Орос та поет Ласло Варі Фабіан.

Численні публікації про Яноша Вараді-Штернберга з’явилися на шпальтах і української, і угорської преси та видань, висвітлюючи найважливіші етапи його біографії. З глибокою повагою видатного вченого на його похороні 28 лютого 1992 року в Ужгороді згадував його колишній студент, перший ректор Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ Калман Шовш. Ці слова він згодом виклав у своїй книжці, що побачила світ у 1995 році (Perlekedő évszázadok. Ungvár‒Budapest), які наводимо нижче. Вони залишили глибокий слід у всіх нас, у людях, які працюють для закарпатських угорців, водночас означають чимало і для тих, хто знав науковця. Могила Яноша Вараді-Штернберга знаходиться на кладовищі в Барвінку, поблизу Ужгорода. Вічна пам’ять!

Дьордь Чатарі,

доктор філософських наук, PhD

Іван Мандрик, доктор історичних наук,

Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ

******************************************************************************

Пам’яті професора Яноша Вараді-Штернберга (1924‒1992)

Скорботні члени родини! Шановні присутні! Сьогодні сумний день. Не тільки тому, що зникли чисті білі барви зими і на їхнє місце не прийшла свіжа весна, адже природа навіює радше осінню, сумну атмосферу, а й тому, що сумує академія цілої нації. На 69-му році життя в серці Угорщини відійшов у вічність ЯНОШ ВАРАДІ-ШТЕРНБЕРГ, професор історичних наук, колишній викладач Ужгородського державного університету, колишній старший науковий співробітник Центру гунґарології, член Комітету Петефі Угорської академії наук, шанований усіма, наш учитель, дорогий Янош-бачі. Ми розуміли, що він дуже хворий, але, знаючи його, і з особливої поваги та захоплення, які відчували до нього, не вірили, і нам досі важко повірити, що його може наздогнати та перемогти смерть, бо вся його суть була свіжа, сприйняття – юнацьким, і кожен, хто з ним говорив, миттю забував, що він розмовляє з хворою, тендітною та виснаженою людиною.

Дорогий Янош-бачі тепер назавжди залишиться в наших серцях таким, який бореться з хворобою так завзято та енергійно. Його смерть застала нас несподівано й непідготовленими. Несподівано, оскільки його вік був ще відносно невеликим, і коли його тіло вже наполегливо боролося проти смерті, він чекав свого одужання з бажанням працювати, що з юності було йому притаманним. Непідготовленими, оскільки його діяльність була незрівнянно широкою, через що втрата відчувається як величезний і незамінний дефіцит у кількох сферах. Позаду залишається велика порожнеча, адже нас і так небагато, а відтепер не буде кому допомогати нам професійною порадою, мудрим словом у цьому краї, обрамленому лісистими Карпатами. З нашого життя зникла безпечна, спокійна точка. Вагаючись перед прийняттям складного рішення, ми вже не зможемо сказати, зачекайте, я піду спочатку до Яноша-бачі, запитаю його, я впевнений, що він щось скаже, допоможе нам знайти правильне рішення, покаже шлях, щоб ми не заблукали. Тепер тут усі, хто йому довіряв, кому він віддав частинку себе, щоб переконатися, чи звістка, яка пролунала 12 лютого, правда або лише поганий сон. На жаль, це правда, Янош-бачі покинув нас, забравши з собою свої плани, які плекав багато років, і навіть на смертному одрі, чекаючи часу, коли відчиняться двері можливостей і він зможе реалізувати свої ідеї. Коли я відвідав його у відділенні інтенсивної терапії будапештської лікарні, він покликав мене і, оскільки ми були не самі, тихенько прошепотів мені на вухо: «Я знаю, що на Закарпатті вже поширюють новину про мою смерть. Прошу, передай, що зі мною відносно все гаразд, що я не вмираю і скоро повернуся додому». Але вже було марно озвучувати його повідомлення на Закарпатті. Він хотів жити, але помер. Ми втратили людину, яка десятиліттями була світилом, що підживлювало, чиє світло пробиралося крізь зачинені вікна та колючий дріт, а в сталінсько-брежнєвську добу тривалий час був чи не єдиною надійною ланкою між Угорщиною та Закарпаттям, сприяючи функціонуванню кровообігу загальноугорського інтелектуального життя.

Він був відданий вивченню нашої історії, оскільки дослідження цінностей нашого минулого стало ледь не його пристрастю, і як викладач зміг передати цю пристрасть новим поколінням, своїм студентам. У бурхливі й буремні часи його не похитнули політичні вітри, він зумів залишатися правдивим навіть тоді, коли було нелегко жити, не те що працювати. Його спокійна дипломатичність, розвинуте політичне чуття і вільна від дріб’язковості мудрість завжди дозволяли йому правильно оцінювати завдання. Завдяки своїм культивованим навичкам ведення переговорів навіть у критичних ситуаціях він знаходив тон, за допомогою якого міг сперечатися та переконувати, висловлюючи власні наукові переконання.

Він належав до тих істориків, які сумніваються, тож ніколи не задовольнявся припущеннями і наводив багато неспростовних фактів, щоб підтвердити правду. Його духовний вплив, послідовна і безкомпромісна людська позиція, без перебільшення, так чи інакше зворушували кожного. Тому через його раптову смерть ми відчуваємо, ніби від нас відірвало нашу частинку. Проте смерть подолала лише його тендітне тіло, забрала вчителя і доброго друга, колегу з нашого кола, але вона не має влади над працею вченого, прикладом людини.

Почуття, викликані його смертю, дещо нагадують нам смерть Ференца Ракоці ІІ у Родошто 8 квітня 1735 року, історичної постаті, яку досліджував Янош Вараді-Штернберг. Мікеш Келемен тоді писав: «Хто добре знав бідолаху, все ще не вірить, що він мертвий, а натомість заявляє, що він кудись таємно пішов і що ми одягли когось іншого замість нього. Якби це було правдою! Учора після богослужіння ми закрили його тіло в труну і поклали в хатинку, де воно перебуватиме, поки не буде свободи…». Прощання з особою Яноша Вараді-Штернберга та оцінка важливості його постаті вимагає такої ж об’єктивності, як притаманні йому об’єктивність і любов до реальності.

Про себе він розповідав мало. Хоча було б непогано дізнатися більше про його яскраве життя, багате як на хороші, так і погані враження. Ми думали, що ще маємо час, що ще встигнемо розпитати його задля уроку собі та нащадкам. Ми були трагічно, непоправно неправі. Про деякі факти біографії, визначальні етапи свого життя він розповідав скупо, кількома стислими реченнями. Він народився в Трансильванії, місті Надьварад, 10 січня 1924 року в родині торговця антикваріатом. Тут зростав і ходив до єврейської початкової школи, відтак до гімназії. Першою частиною свого прізвища назавжди закарбував зв’язок із батьківщиною. Подальша доля родини склалася так, що в 16-річному віці разом із двома старшими братами та молодшою сестрою вони втекли від гітлерівських військ до Молдови. Його батька та одного з братів вивезли до Освенцима, де вони загинули. Вимушений покинути батьківщину, залишившись сиротою, Вараді-Штернберг у перші роки війни працював помічником тракториста на Кубані, а потім навчався в педагогічному училищі в Богуславі. Після закінчення Другої світової війни всупив на історичний факультет Ленінградського університету. Під час навчання слухав лекції провідних діячів російської історіографії: Окуня, Мавродіна, Тарле. Як учений перейняв від них суворо точне, засноване на джерелах, барвисте і плавне викладання. Відштовхуючись від ідей трьох видатних російських мислителів середини століття, водночас дотримуючись трансильванських традицій, після закінчення навчання в Ленінграді приїхав на Закарпаття. З вересня 1949 року був асистентом на історичному факультеті Ужгородського державного університету, згодом професором кафедри всесвітньої історії. Ті, у кого він викладав, отримували від нього не тільки знання та вміння, але й навчалися таких рис, як людяність, порядність, живий інтерес до справ світу. З початку 50-х років регулярно публікувався. Як учень покоління великих істориків набув індивідуального образу. Його наукові інтереси були дуже широкі. Він провів нас по шляху економічного і політичного розвитку трьох націй – угорської, української та російської, їхніх мінливих контактів, духовно-культурного життя. У кандидатській дисертації, написаній у 1955 році на тему «Визвольна війна в Угорщині та російсько-угорські відносини на початку XVIII століття», досліджує міжнародні зв’язки визвольної боротьби, дипломатичну діяльність Ференца Ракоці ІІ та Петра І. Його докторська дисертація, захищена в Ленінграді в 1970 році, була присвячена всій системі соціальних і культурних зв’язків Угорщини та Росії в другій половині ХІХ – перших роках ХХ століття. Окрім цих двох основних тем дослідження, на основі вивчення архівних джерел, цінного донині, провів паралелі між величними постатями літератури – Петефі та українським Кобзарем Шевченком; зібрав в одне ціле наші гілки, пов’язані з декабристами; першим серед істориків звернув увагу на міжнародне значення Юрія Венеліна-Гуци; у привабливих тонах представив Угорщину та Київську Русь, короля Матяша та епоху московського князя Івана ІІІ; водночас зміг неупереджено висвітлити інтервенцію царських військ в Угорщину; опублікував невідоме, найзначніше дослідження Івана Франка на угорську тематику «Угорська народна легенда», знайдені в Києві мемуари фельдмаршала Шмона Форгача, вивчав роль галицьких євреїв у визвольній війні, Трансильванський бунт селян 1784 року, співпрацю Дьєрдя Ракоці та Богдана Хмельницького, першу збірку українських народних пісень угорською мовою; упровадження угорського виноградарства в Росії; завдяки йому ми знаємо про рукопис Мігая Лучкая про ефіопські мови, вірші Договича угорською, невідомі переклади віршів Шафарі; про угорських популяризаторів української та російської літератури, видану в Росії угорську граматику та багато іншого.

Уся його наукова діяльність являє собою абсолютно новий колорит у дослідженні минулого Закарпаття. Він опублікував незліченну кількість нових даних про облогу Ужгородського замку за часів Ракоці, про 659 угочанських куруців, про візит Есая Будаї до Вишкова, досліджував слід Едгара Балога у Великій Доброні, галузь освіти краю ХІХ століття, опублікував листи, написані в Мукачеві Ілоною Зріні, написав дослідження про стосунки Ференца Ракоці та Мікеша Келемена в Шаланках, про роки життя молодого Ервіна Сабо в Ужгороді, визначив особу таємничого берегівського знайомого Ласло Неймета, пристрасно шукав сліди перебування Петефі в нашому краї, а також Гвадані в Бадалові, опублікував листування між Казінці та єпископом Андрієм Бачинським, в останні роки життя окреслив берегівський та вилоцький маршрут «найбільшого угорця» Іштвана Сечені, водночас згадав і про Голокост закарпатських євреїв, підняв голос у справі найболючішої і найтрагічнішої події для угорців краю – угорських чоловіків, яких забрали до сталінських таборів. Крім усього цього, виявляв неабиякий інтерес до покращення та вирішення серйозних проблем сучасної угорської культури мовлення Закарпаття. Брав участь в реалізації однієї з найвизначніших ініціатив радянської історіографії – написанні першої тритомної історії Угорщини російською мовою. Його заслуга і в тому, що з’явився підручник для викладання історії Угорщини в закарпатських школах. Його праця у вигляді окремих документів – цінні розділи в нещодавно виданому підручнику для угорськомовних шкіл України.

Багатогранною була його діяльність як наукового організатора. Як видатний професійний авторитет університету, член Ради гунґарології колишнього Радянського Союзу, голова комітету з питань збереження традицій ТУКЗ-КМКС, засновник і член комітету Всесвітньої асоціації угорських істориків, голова методичної комісії історичного факультету та бібліотечної ради університету, член редколегії суспільної газети Hatodik Síp, викладач інституту післядипломної педагогічної освіти брав участь у виборі основних напрямів історичного дослідження в країні та за кордоном, у розробці тематичних планів, висловлював думку з питань вивчення нашого минулого на різних рівнях. Вражаюче збільшення кількості курсових, наукових робіт, дисертацій з історії Угорщини є яскравим прикладом того, що означає поява певних професорів-науковців у вищій освіті. Хоча це лише епізодичні події в його науковій діяльності, заслуговує на увагу те, що він виступав з лекціями на численних міжнародних конференціях та організовував подібні заходи на Закарпатті. Узяв заключне слово на конференції «Угорці Карпатського басейну наприкінці ХХ століття», яка відбулася в грудні 1990 року в Ужгороді, у Сегеді виступив із лекцією на ІІІ Міжнародному конгресі гунґарологів, був головним організатором та активним учасником конференцій, які проводилися на честь 500-річчя смерті короля Матяша, двох Ракоці, Мікеша та ювілею графа Іштвана Сечені. Виступив також на організованому в нашій області міжнародному симпозіумі, присвяченому відновленню історичних назв закарпатських топонімів. Дбав про те, щоб міжнародні професійні кола були поінформовані про важливі ініціативи нашого краю. У 1989 році для вченого відкрилася нова можливість. Він пишався тим, що дожив до сповнених змін днів, що побачив крах комуністичної системи, і після 40 років роботи в університеті з лютого 1989-го став старшим науковим співробітником новоствореного Центру гунґарології в Ужгороді. Завдяки своєму майже легендарному авторитету, який усі поважали, завжди вмів тримати баланс, важливий для внутрішнього життя та діяльності центру, а його особистість додавала закладу авторитетності як у країні, так і за її межами. У ці часи відіграв вирішальну роль у створенні дуже важливої ​​бібліографії під назвою «Гунґарологія в Ужгородському державному університеті», а також у виборі робочого колективу та його керівництві, у розвитку його сучасної концепції, і як «примарний палець» одного з редакторів залишив свій слід у частинах опублікованого матеріалу та в бібліографії в цілому. Невтомно працював над дослідженням і плеканням наших культурних скарбів навіть після вимушеного виходу на пенсію у вересні 1990 року, яка, однак, залишила в ньому болючу рану до кінця життя.

Визначним результатом його праці в цій галузі є цикл статей про геральдику населених пунктів Закарпаття. Будучи членом Комітету Петефі Угорської академії наук, висловлював свою думку в жорсткій і серйозній дискусії щодо великого угорського поета і своїми знаннями намагався спростувати псевдонаукову версію поховання Петефі в Баргузіні. Відіграв значну роль у плеканні пам’яті Шандора Петефі на Закарпатті як один з ініціаторів збереження його спадщини. Подарував багато цінних експонатів музею всесвітньо відомого угорського поета, який відкрився в Ужгороді. Навіть в останні, найважчі дні свого життя, коли його тіло вже вперто боролося зі смертю, продовжував будувати плани. Його науковий інтерес захопила «Коротка історія Угорщини», нещодавно опублікована російською мовою в Москві. Настільки, що коли я відвідав його в будапештській лікарні, він попросив мене передати йому цю книжку, бо хотів написати рецензію на неї. На жаль, часу на це йому вже не вистачило. Результати його невтомних досліджень узагальнені в численних книжках, близько 300 статтях і роботах, з яких приблизно 200 – на гунґарологічну тематику. Зміг дослідити спадщину багатовікових шляхів і зустрічей різних народів, залишаючись справедливим до національних прагнень інших народів, що проживали поруч з угорцями. У своїх роботах завжди спирався на позачасові результати попередніх епох, але також зазвичай збагачував їх специфічними, індивідуальними кольорами. Його праці мають найвищу професійну якість та міцну моральну позицію, що робить їх надійним і сталим надбанням історії, літератури, етнографії та лінгвістики. Результатами наукової роботи він увічнив своє ім’я в історії цих дисциплін. На знак визнання його багаторічної плідної праці з нагоди 65-річчя був нагороджений орденом «За заслуги» Угорщини, а в серпні минулого року на ІІІ Міжнародному конгресі гунґарологів відзначений Пам’ятною медаллю Яноша Лотца. Оцінюючи різноманітність діяльності Яноша Вараді-Штернберга та видатні результати його кар’єри, можна сказати, що він пройшов довгий шлях. Але все ж для тих, хто знав притаманну йому силу і в останній період його життя, його бажання працювати й надалі, його оптимізм, його раптова смерть означає втрату нереалізованих можливостей, незакінченого, розламаного навпіл життя. Видатне життя справжньої людини, висока наукова кар’єра, піднесений розділ нашої наукової історії завершуться біля труни Яноша Вараді-Штернберга. Проте його життя і діяльність несуть для нас тут, біля підніжжя Карпат, особливе послання, і, прощаючись, ми повинні це добре запам’ятати. Янош Вараді-Штернберг вірив у силу батьківщини як опори для людини; особистим прикладом повертав нам віру у власні сили. Віру, з якою ми, його учні, можемо продовжувати його велику справу життя і бути маленькими коліщатками у великій справі, велетнем якої він залишається в наших очах. Дякуємо, шановний Учителю, за твої блискучі твори, слова похвали та докору, за все, що ти зробив для нас як популяризатор угорської минувшини, як науковець і викладач. Зі сумною душею прощаюсь і я, дорогий Яноше-бачі, але не остаточно, бо знаю, що своїм прикладом ти й надалі залишишся з нами на нашій вибоїстій дорозі, якою нам судилося йти. Від імені його учнів обіцяю, що ми долучимося до благодатної роботи, спрямованої на увічнення його пам’яті. Нехай земля буде пухом!