Україна стрімко втрачає прісну воду: який стан водних ресурсів і де шукати безпечну воду?

Україна перебуває серед лідерів у Європі… але не за обсягами води — а за її дефіцитом. Незважаючи на візуальну наявність річок, ставків та озер, реальні запаси прісної води на душу населення одні з найнижчих у регіоні. Частина водних об’єктів уже втрачена, інші – забруднені, а система моніторингу водозабезпечення не актуальна.

Про реальний стан водної сфери в Україні, найбільш проблемні регіони та ризики, пов’язані із забрудненням, виданню РБК-Україна розповіли член Ради Української водної асоціації, завідувач кафедри екології Західноукраїнського національного університету Леонід Бицюра та віце-президент Української водної асоціації Артем Шира.

Водний міф: чому річки не гарантують водозабезпечення

Насправді лише 4% території України займають водні об’єкти. Природних водойм небагато, а болота – природні регулятори гідробалансу – масово осушувалися протягом десятиліть. Річкова мережа в країні досить розріджена.

За словами Леоніда Бицюри, в українців часто є хибне уявлення про “водне багатство”: «Ми бачимо довкола себе річки, озера, водойми і здається, що проблеми немає. Насправді води у нас критично мало».

Облік води — або його відсутність

На сьогодні в Україні не існує централізованої та точної системи обліку водоспоживання. Понад два десятки державних структур відповідають за різні аспекти водної політики. Бицюра наводить приклад: іноді один держорган змушений платити іншому за доступ до водної інформації.

Це породжує хаос у даних і створює передумови для спотвореної аналітики. Наприклад, підприємства нерідко занижують обсяги споживаної води, адже більші обсяги — вища вартість виробництва. І хоча офіційно вартість води для бізнесу в Україні становить близько 20 гривень, у Польщі аналогічна послуга обійдеться в 150 гривень за кубометр.

Невидимий ресурс: що таке “віртуальна вода”

Концепція “віртуальної води” передбачає врахування витрат на воду при вирощуванні сільськогосподарської продукції. Один кілограм пшениці “коштує” 1300 літрів води, а яблуко – близько 70 літрів.

«Щоб виробити одну тонну зерна, потрібно 200–500 тонн води. А це лише одна культура», – зауважує Артем Шира (РБК-Україна).

Країни Близького Сходу вже давно обрали стратегію інвестування в сільське господарство інших держав замість виснаження власних водних ресурсів. Україна ж і досі експортує продукцію, не враховуючи реальну “ціну” води.

Регіони під загрозою: де вода найбрудніша

Найбільш забруднені зони України — це центри промисловості уздовж Дніпра, а також Приазов’я. За словами експертів, серед найбільш проблемних — Дніпро, Запоріжжя, східні області, де до війни додались ще й підтоплені шахти, які неможливо осушити через знищення енергетичної інфраструктури.

Забруднення зафіксовано також у районах із потужною аграрною діяльністю: Хмельниччина, Тернопільщина, Вінниччина, Кіровоградщина. Проблему загострюють свиноферми, птахофабрики, а також неконтрольоване використання добрив і засобів захисту рослин.

Вода в селах: міф про “природну чистоту”

Сільська вода не завжди краща за міську. За словами Бицюри, колодязі в селах іноді розташовані поблизу стихійних сміттєзвалищ. Вода може бути каламутною, пінитися, мати неприємний запах. До того ж, у селах часто відсутні очисні споруди, санітарні зони та система контролю.

«Треба розуміти хімічний склад води, а не орієнтуватися на зовнішній вигляд. Вода може виглядати чистою, але мати перевищення по натрію, кальцію, залізу чи нітратах», – пояснює експерт.

Де перевірити якість води

Оцінити якість води можна у лабораторіях МОЗ або Держпродспоживслужби. Аналіз базових параметрів обійдеться у кілька сотень гривень. Найпотужніші лабораторії розташовані у Вишгороді, Одесі та Івано-Франківську — вони можуть перевірити до 200 параметрів.

У разі виявлення забруднень або підозри на порушення, можна звертатися до Державної екологічної інспекції. Подати скаргу можна навіть через застосунок “Екозагроза”. У разі підтвердження – екоінспекція зобов’язана провести перевірку та накласти штрафи.

Чи є вихід?

Україна вже почала адаптацію водного законодавства до стандартів ЄС. Проте, як зазначають експерти, на рівні громад досі не вистачає розуміння законодавчих обов’язків. Часто на місцях не знають, що існує закон “Про водовідведення та очищення стічних вод”, який уповноважує місцеву владу на моніторинг та контроль.

Відсутність системного підходу, розпорошеність відповідальності, недофінансування контролю – усе це збільшує ризики погіршення якості питної води. Із поступовим виснаженням ресурсів – це питання не лише здоров’я, а й безпеки цілої нації.

Оксана ЧОПАК