Музична академія тепер уже без Чайковського

Міністерство культури України ухвалило рішення про перейменування Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. Відтепер офіційна назва закладу — Національна музична академія України

У Мінкульті зазначили, що рішення ухвалили відповідно до чинного законодавства та на підставі фахового висновку Українського інституту національної пам’яті. У висновку вказано, що використання імені Чайковського у назві академії є символікою російської імперської політики і не відповідає закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії».

Перейменування Національної музичної академії в Києві, з якої нарешті зникло ім’я Чайковського, — подія не просто символічна. Вона показова. Вона про те, як довго ми трималися за чужі наративи й як болісно, але необхідно від них відмовляємося. І водночас — про запізнення. Це рішення треба було ухвалити ще кілька років тому.

Ім’я Чайковського в українському культурному просторі ніколи не було нейтральним. Його присутність на фасаді головної музичної інституції країни — це не лише данина «великій класиці», як любили казати раніше. Це наслідок імперської логіки, у якій українська культура постійно відсувалася на другий план. Навіть тоді, коли в Києві були і є власні композитори світового рівня, власна школа і власна традиція.

Аргумент «Чайковський має зв’язок з Україною» роками використовувався як зручне виправдання — «музика не має кордонів» і «музика поза політикою». Але культурний зв’язок — не те саме, що право бути символом. Особливо тоді, коли ім’я митця використовується державою-агресором як елемент культурної експансії. В якийсь момент стає очевидно: справа вже не в музиці, а в маркерах ідентичності.

А тепер стовно «Чайковський має зв’язок…». Кілька років тому, під час туристичної подорожі Баварією, я бачила те озеро, яке начебто надихнуло Чайковського на написання балету «Лебедине озеро». Після екскурсії у неймовірної краси замку Нойшванштайн, що став прототипом замку Сплячої красуні у паризькому «Діснейленді», ми зійшли вниз. Вирішили зробити фото на тлі засніжених Альп, біля підніжжя яких розляглося озеро. Воно ніби й невелике, зате дуже знамените. Як з’ясувалося, це те саме Лебедине озеро, яке «оспівав» у своєму балеті Чайковський. Він тут гостював наприкінці ХІХ століття. Кажуть, російський композитор надихнувся оперою Ріхарда Ваґнера «Лоенгрін» — про Лицаря Лебедя. Іншими словами, є прямий зв’язок і та «нитка», яка поєднує Чайковського і оспіване ним Лебедине озеро у Баварії. Але ж німці не назвали жоден музичний заклад іменем російського композитора, який фактично прославив це озеро! А все тому, що німці, насамперед, завжди цінували своє…

Зрозуміло, що наша історія — інша. Тут і порівнювати не можна, бо нам роками нав’язували усе російське. Те, що майже 12років захищає російський агресор, — свою мову, культуру, традиції…

Чому перейменування мало статися раніше? Тому що дискусія тривала роками. Але, як кажуть, запізнілі рішення — теж рішення. І добре, що це рішення нарешті ухвалене. Важливо не зупинятися на півдорозі й не робити вигляд, що тепер «усе вже зроблено». Перейменування — це лише зовнішній крок. За ним мають іти зміни в освітніх програмах, у культурній політиці, в підтримці українських композиторів і дослідників.

Бо назви мають значення. Вони формують уявлення про те, ким ми є і чию історію розповідаємо. Те, що з назви київської Музичної академії зникло ім’я Чайковського, — це крок до чесності зі самими собою. Шкода лише, що ми так довго на нього наважувалися.