Молодіжна організація Товариства угорської культури Закарпаття цього року має на меті збільшити кількість заходів. Голова організації Іштван Добша розповідає про вже оголошені та заплановані дійства.
– Позаду місяці активної роботи.
– Можна сказати, що так. З огляду на епідемічні обмеження ми оголосили онлайн-конкурси малюнків та читців-декламаторів до Великодня, до яких долучилося дуже багато учасників. Крім того, тривають курси молодих лідерів в онлайн-форматі. Однак на наступні місяці ми запланували проведення набагато більшої кількості заходів. Минулого тижня під час наради з членами правління виникло чимало гарних ідей, які ми будемо намагатися втілити в життя. Прагнемо, аби молодь, незалежно від карантинних обмежень, могла якісно проводити дозвілля та мала з чого обирати.
– Можна дізнатися про деякі із запланованих заходів?
– Цього року ми традиційно обиратимемо найкращі травневе дерево та травневий кошик. Узяти участь у конкурсі може кожен, хто отримав або подарував травневе дерево чи кошик. Потрібно лише надіслати фото цього сюрпризу до півночі 1 травня на електронну адресу kmkszisz@gmail.com, вказавши контактні дані. Одержані фото наступного дня ми опублікуємо в альбомах (під назвами «Травневі дерева» та «Травневі кошики») на сторінці Молодіжної організації ТУКЗ-КМКС у соцмережі. Відтак стартує онлайн-голосування, яке триватиме до 21-ї години (за київським часом) 3 травня. Переможці в обох категоріях отримають запрошення на вечерю на двох у ресторан «Золота пава». Мета конкурсу – нагадати закарпатцям про традиції першої ночі травня.
– Це чудова можливість для молодих закоханих пар, яка поєднує корисне з приємним.
– Згоден. Крім того, ми розпочали організацію нашого традиційного змагання любителів риболовлі, а влітку плануємо провести благодійний півмарафон. З’явилася також ініціатива реалізації абсолютно нової ідеї. Вона полягає в тому, що ми організуємо конкурс групових фото випускників, адже традиційні фотоальбоми вже вийшли з моди, натомість виготовляють креативні колективні світлини.
– Які плани на літо? Будете проводити фестивалі?
– Наразі не можу сказати нічого певного щодо ISZ Feszt, але, швидше за все, цей фестиваль і 2021 року доведеться відкласти. Водночас сподіваємося, що буде гарна погода, яка дозволить провести чимало спортивних заходів. Зокрема, крім традиційного футбольного турніру, плануємо змагання з волейболу, пляжного волейболу, гандболу та інші спортивні дійства.
Бажаємо Молодіжній організації ТУКЗ-КМКС успіхів, сили та витримки!
Шандор Мілован, який нині живе з дружиною у Виноградові, днями відзначив свій 80-й день народження. З цієї нагоди ми поспілкувалися з ним про його життя, місто, роль Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) та нинішню ситуацію закарпатських угорців.
Шандору Міловану було лише 15 у 1956 році, коли він зі шкільними товаришами виготовляв та розклеював плакати на підтримку Угорської революції в рідному Виноградові. Через антирадянську діяльність після закінчення 9-го класу йому присудили чотири роки позбавлення волі, а після зміни режиму за сміливість, виявлену в 56-му, відзначили високими нагородами. Вступити до вищого навчального закладу Шандор Мілован не мав можливості. Закінчив торговельний технікум, після чого працював на різних підприємствах. Був одним із засновників ТУКЗ-КМКС, нині – почесний голова організації. З 2001 року протягом тривалого часу під псевдонімом Tithli вів колонку в щотижневій газеті Kárpátalja.
У Шандора Мілована дві дочки та четверо внуків, з якими через епідемію коронавірусу певний час не має можливості бачитися.
80-річний Шандор Мілован
– Ви народилися у Виноградові. Як місто змінилося з часу вашого дитинства?
– Те Виноградово, де я народився, уже пішло в небуття. Населення зросло вдвічі, місто значно розрослося. Багато мешканців виїхало в Угорщину, багато померло, навіть кладовище змінилося, немає вже старих поховань.
Моє рідне місто дуже цікаве. Кажу, цікаве, бо сказати гарне – не можу. Населений пункт «нанизаний» уздовж трикілометрової вулиці. Нещодавно видали книжку на 600 сторінок під назвою «Виноградів – моє місто». Це масштабна, поважна праця, яка містить багато цікавих даних. Автор Іван Біланчук також більше пише про чудове розташування міста, бо воно справді є таким: Виноградово простягається під Чорною горою, захищене від північних вітрів. Тут є красиві та менш красиві будівлі, але центру, як у Мукачеві чи Берегові, немає. Однак, якщо захотіти, можна визначити й три центри. Будівлі дуже різні, стара Угорщина залишила нам руїни замку Канків, палац Перені, старі храми, будівлі школи та повітової ради. Чехи звели сучасну лікарню, щоправда, на околиці, а також ратушу, яка непогано вписалася б у невеликому містечку неподалік Праги або десь у Німеччині.
Радянська влада побудувала поліклініку, справжню радянську будівлю, безхарактерну, сіру. За 30 років незалежності України були зведені два великі храми. Один із них чудовий, сучасний греко-католицький. Другий – православний, який мав би прекрасний вигляд як архітектурна пам’ятка в Новгороді, Пскові чи десь іншому куточку Росії як свідчення знання старих майстрів, але тут його вилили із залізобетону, і споруда має таку ж цінність як скрипка з пластику.
Словом, я люблю Виноградово і вважаю, що маленьке містечко набагато краще допомагає людині зрозуміти світ, ніж велике місто чи село. На околиці маленького містечка все ще живе сільське господарство, є кілька великих фабрик з робітниками, інженерами, лікарні з медичним персоналом, різні конфесії, з кожної верстви суспільства линуть потоки інформації. Усі між собою знайомі, ми знаємо лікарів, директора заводу, начальника міліції, знаємо, де знаходить прихисток жебрак. Село ж одноманітне, тоді як у великому місті є все, але далеко від пересічного мешканця.
– У 1956 році ви були 9-класником Виноградівської угорської середньої школи. Разом зі своїми товаришами виготовляли листівки, а після слідчого ізолятора потрапили у виправну колонію для неповнолітніх…
– Мене заарештували 24 червня 1957 року. Для КДБ не складало труднощів нас знайти, двоє підсудних першого ступеня, Йожеф Іллейш та Янош Варга, першу листівку повісили у дворі угорської школи Виноградова. Саме вони розпочали акцію з поширення листівок, точніше, плакатів. Ми всі були учнями цієї школи.
Перед нашим будинком зупинився автомобіль «Побєда», з нього вийшли двоє в цивільному, провели обшук у домі із залученням свідків, затим мене посадили в машину, і ми поїхали до місцевого управління КДБ. Лише через багато років потому я зрозумів, чому ті чоловіки почувалися некомфортно під час поїздки. Я вперше в житті сидів у машині, виявляв до неї великий інтерес, ставив питання, насолоджувався поїздкою. Мені було 16 років, ще дитина. Це не було схоже на затримання злочинця, ворога держави.
Шандор Мілован у виправній колонії для неповнолітніх (1958–1959)
– Що сталося після цього?
– Наступного дня мене повезли до Ужгорода, але вже у спецтранспорті. Допити тривали два місяці, фізичне насильство не застосовувалося, це вже був період Хрущовської «відлиги». Суд виніс вироки: Йожеф Іллейш отримав шість років ув’язнення, Янош Варга – п’ять, Золтан Ковач і я – по чотири, а Іштван Дудаш – три. Нас перевели до Ужгородської в’язниці. Бо до того часу ми «гостювали» у в’язниці КДБ.
У великій в’язниці провели п’ять місяців. Будівля була сучасною, але двоярусні ліжка були дерев’яними, і ми виявили багато написів з іменами з Будапешта, Сольнока та Мішкольця. Нас би вже давно перевели, якби не добра воля начальника тюрми, він уже знав, що буде амністія до 40-ї річниці революції 1917 року й нас відпустять додому. Амністія і справді була оголошена, але не для політичних в’язнів. Це стало великим розчаруванням. Нас доставили потягом до Львівської в’язниці.
– Це, мабуть, було великим потрясінням для вашої мами…
– Батько помер у таборі в Сибіру, прийшла лише звістка про його смерть. Я був єдиною дитиною, для моєї матері справді став потрясінням цей жах, тим більше, що в 1947 році мій двоюрідний брат, Янош, повернувся з трудового табору з туберкульозом і на очах у родини помер за три місяці.
– Наскільки жорстокою була радянська колонія для 16-річного хлопця?
– Я був невеликий, худий, блідий… Іллейша та решту моїх товаришів після того, як їм виповнилося 18, перевели до таборів. Імовірно, тому в них ці події залишили глибший слід. Я ж зміг повернутися з колонії для неповнолітніх, мені пощастило, адже цей заклад був найгуманнішим з-поміж десятків інших. Зокрема тому що вихователями тут були офіцери кремлівської гвардії, нове керівництво перевело їх у Дубно, невелике українське місто. Квартира, як і родина, залишилися в Москві, і вони їздили туди-сюди. Ці військові офіцери завжди були підтягнуті та елегантні. Вони нагадували більше царських офіцерів, ніж радянських військових.
– Як склалися ваші стосунки з іншими засудженими неповнолітніми?
– Я зустрівся з неповнолітніми українськими політичними в’язнями. Ми дискутували, який народ більше постраждав від комунізму, український чи угорський, і мріяли, як вільно житимуть народи після розпаду Радянського Союзу. Я ніколи навіть не уявляв, що колись станеться те, що є зараз.
– Вас не зламало ув’язнення?
– Не дуже. Узагалі я позитивно налаштований, з гарним почуттям гумору, оптимістичний чоловік.
– Після виправної колонії радянська влада ускладнила вам інтеграцію в суспільство?
– Після повернення КДБ двічі намагався завербувати мене, я не піддавався, а потім вони залишили мене в спокої. Утисків не було, лише під час вступу до університету мені грубо відмовили. Пізніше я теж не відчував ніякого впливу свого минулого із судимістю, за винятком того одного випадку, хоча, незважаючи на Хрущовську «відлигу», Радянський Союз був державою, де, згідно з кримінальним кодексом, за незаконне володіння зброєю давали чотири роки, а друкарською машинкою – шість.
– Якими вам запам’яталися 60-ті, 70-ті, 80-ті роки, Радянський Союз? Ви згадуєте ті часи з ностальгією? Адже саме тоді ви були молодим…
– Я добре жив у радянські часи. Десь я вже говорив про це або писав, що мені пощастило, адже Божественне провидіння пов’язало моє життя з двома чудовими людьми, це мої мати та дружина. Я всім завдячую їм, вони дуже любили одна одну і разом терпіли мене. Моя мати померла в 94-річному віці, а з Йоликою, дружиною, живемо разом уже 57 років. У радянські часи ми жили по-радянськи, щороку їздили на відпочинок до моря, спочатку літаком до Гагри, потім мотоциклом об’їхали Крим, пізніше на машині їздили з друзями на відпочинок з наметами до моря на пляжі на околицях Одеси.
– Як ставилися до тодішньої політики?
– За радянських часів до політики ставився, як багато хто до спорту, коли не займаються ним, але відстежують кожну спортивну подію і газету починають читати зі спортивної рубрики. Окрім щоденних видань, я виписував газету Valóság («Реальність») та тижневик Magyarország («Угорщина»). Газета Valóság призначалася для політично сприйнятливих, з великою кількістю цікавих даних, а видання Magyarország було рупором режиму Кадара. Радянський занепад розпочався набагато раніше, ніж це відчув пересічний громадянин, тому в мене не було страху, наприклад, я також долучився до акції з подачі клопотання Вілмоша Ковача.
– Коли ви познайомилися із Шандором Фодо?
– Я контактував з ним уже на початку 70-х. Ми з дружиною Йоликою відвідували інтелектуальну майстерню Ержебет Крюжей у Мукачеві.
– Ви були присутні на засіданні, коли створювалося Товариство угорської культури Закарпаття (КМКС) у 1989 році, і вас одразу обрали членом наглядової ради організації. З 1992 по 2011 рік ви були заступником голови ТУКЗ-КМКС. Якою, на вашу думку, була роль організації в той період? Що б ви виділили з досягнень за ті два десятиліття?
– Про Шандора Фодо можу сказати, що він був генієм, з усіма плюсами і мінусами цього. Генія визначають після його роботи, створена ним організація витримала всі випробування часом. Не применшуючи результатів діяльності Міклоша Ковача та Василя Брензовича, Товариство витримало багато років протистояння та зіткнень, організація працює. Ми справді зрозуміємо це, якщо порівняємо з іншою угорською організацією. Протягом 12 років у неї був сприятливий період, але не змогла зміцнитися, бо мала поганий фундамент, а будувати дім на піску не можна. Фодо збудував свій на скелі, точніше, на простих угорцях, а не тих, що гордо б’ють себе в груди.
– Що було таким геніальним у ТУКЗ-КМКС?
– Якщо ви вже будь-якою ціною хочете отримати приклади щодо цієї словесної конструкції, дозвольте мені виокремити один (повірте, їх є кілька). Зокрема він не дозволив «розбавити» посаду заступника голови. Адже, згідно зі статутом, у голови ТУКЗ-КМКС можуть бути лише два заступники, не так, як це відбувається в політичних партіях: пів дюжини заступників голови, і відповідальність втрачається.
18 років, коли я був заступником голови ТУКЗ-КМКС, не були складними, оскільки це був період важкого будівництва. «Передова» інтелігенція покинула Товариство ще того року, коли мене обрали на цю посаду, – пішла ліворуч, але зрештою опинилася праворуч. Націоналісти уникали ТУКЗ-КМКС як біс ладану – вони пішли праворуч і виявилися ліворуч. А ми твердо дотримувалися національних інтересів. Це було б неможливим без масштабної роботи, зокрема, Гейзи Гулачі.
– Ви також зробили сміливі кроки, адже на початку 90-х років, коли в Угорщині розпалися сільськогосподарські колективні господарства й з’явилися значні можливості у вищій сільгоспосвіті, ви мали сміливість заявити, що угорцям Закарпаття потрібні не сільськогосподарські фахівці, а педагоги. Ви взяли на себе відповідальність за наслідки цього…
– Я був новоспеченим заступником голови, коли мене запросили на урочисту церемонію підписання разом із Ілдикою Орос. Тоді Шандор Фодо був у відпустці. Окрім ректора та керівників Університету сільськогосподарських наук м. Геделле, були присутні державний секретар Міністерства сільського господарства Угорщини, тодішній Генеральний консул Угорщини в Ужгороді, голова Всесвітнього союзу угорців Шандор Чорі та ряд інших високопосадовців.
Договір був підготовлений. Тодішній прем’єр-міністр Йожеф Анталл, навпаки, попросив ТУКЗ-КМКС підписати угоду і негайно перерахувати гроші для організації навчання аграріїв на Закарпатті. Порадившись з Ілдикою Орос, я повідомив, що ми не можемо це підписати. Нам потрібні не сільськогосподарські фахівці, а вчителі та педагоги. Посмішка зникала з їхніх облич. Усі, крім Шандора Чорі, сприйняли нас, як пихатих жебраків, яким щось дають, а вони відмовляються брати. Дивилися вовком і навіть не запросили нас на урочисту вечерю після події.
– Політичне середовище та суспільство дуже змінилися за останні три десятиліття…
– Спочатку ми боролися за свої колективні права з радянським, російським шовінізмом, а потім з українським націоналізмом. Російська імперська, рафінована політика меншин не хотіла визнавати нас спільнотою. Очільники партій та державні діячі проголошували тексти про багатоетнічне Закарпаття, перераховували національності та згадували угорців 14-ми у списку після латишів та поляків.
А тепер ми дожилися до того, що нас звинувачують у сепаратизмі. Звичайно, самі обвинувачі не сприймають це серйозно. Це звинувачення було б смішним, якби не було настільки сумним та жалюгідним. Усе це гарний привід, щоб відвернути увагу від катастрофічної економічної ситуації та інших великих проблем. Адже як інакше можна назвати той факт, що три з половиною мільйони громадян покинули країну, і цей процес ще триває, більшість із цих людей ніколи не повернуться на батьківщину. Ми, угорці, втратили в 1956 році 150 тисяч чоловік, і їх досі бракує.
– На вашу думку, чим можна пояснити те, що угорці Закарпаття, кількість яких швидко зменшується, вважаються ворогами в нинішній Україні?
– На позаминулих виборах до обласної ради дві угорські партії виступили добре, ми усвідомили успіх. Йосип Борто став першим заступником голови ради, Ілдико Орос – головою комісії з питань освіти. На минулих виборах шляхи двох угорських партій розділилися. Як вдалося досягти цього тим, у чиїх інтересах це було? Не знаю. Усе ж ситуація склалася гарним чином, ТУКЗ-КМКС досягло попереднього результату й хотіло брати участь у політичному житті області…
Це стало підсумком десятиліть роботи Товариства. Добре організована громада показала свою силу. Це вибило з колії тих, хто отримав погані результати на виборах. Потрібно було пояснити невдачу, тож задіяли те, що було під рукою.
– Чи маємо ми майбутнє в цій країні?
– На мою думку, майбутнє угорців на Закарпатті залежить від того, як розвиватимуться відносини Угорщини та України. Я не наважуюся давати прогнози щодо України, мені прикро за цю країну, яка варта кращого. А доля Угорщини буде вирішена у 2022 році.
Політика не таке складне ремесло, яким здається, звісно, лише для того, хто розуміє її й має мету, а також надійний компас. Було б добре, якби українці також дотримувалися цієї простої, чіткої лінії, яку висловив Вінстон Черчілль: «Великобританія не має ані ворогів, ані друзів, Великобританія має лише інтереси». Це є основою і політики Орбана. ТУКЗ-КМКС також веде відповідну політику.
– Як проходять будні 80-річного Шандора Мілована?
– Епідемія дуже погіршила якість нашого життя, ми скучили за внуками, рідними. Дружні стосунки скоротилися… Бджільництво як хобі ще є, у ТУКЗ-КМКС звання «Почесний голова» означає членство в правлінні, тож я беру участь у його засіданнях.
Через підвищення цін на енергоносії на Закарпатті та по всій країні пройшли мітинги. В нашій області найчастіше діставалося газовикам. Мітингувальники вимагали заморозити усі судові процеси щодо боржників, відставки керівництва підприємства та передачі мереж громадам.
Чи справді судові позови більше не подають, скільки боргують закарпатці за розподіл газу, чи можна передати обслуговування мереж громадам та як це вплине на ціну?
Про все це та інше розповіла комерційна директорка АТ «Закарпатгаз» Юлія Соколова.
Ректор Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ Степан Черничко дав інтерв’ю тижневику Kárpátalja.
– Як би ви оцінили 2020 рік з точки зору ЗУІ?
– Я працюю в Закарпатському угорському інституті ім. Ференца Ракоці ІІ з 1997-го, і до цього часу кожен рік був певним чином цікавим та захоплюючим, проте і 2020-й не став винятком. Наприклад, минулого року відбулась акредитація спеціальності «Облік і аудит» на рівні бакалавра й розпочалась акредитація спеціальностей «Англійська мова» та «Початкова освіта» на рівні магістра. Завдяки засновнику, президенту і, звичайно, меценатам нашого інституту ми передали кілька об’єктів, які покращать умови навчання. Досить багато наших викладачів здобули наукові ступені, і серед них не тільки кандидати, але й доктори наук. Ми обрали нових керівників кафедр, інститут повернувся до раніше звичної нам структури подвійного керівництва президент-ректор. Тож у 2020 році сталося багато чого, перерахувати все неможливо. Однак долю всього року однозначно визначила епідемія коронавірусу, у зв’язку з чим було запроваджено карантин не лише в нашому інституті, а й практично всюди у світі.
– Який вплив мали карантин та дистанційне навчання на діяльність інституту? Які зміни це спричинило порівняно з попередніми роками?
– Якщо не брати до уваги коротші та довші вимушені перерви, починаючи з березня, протягом 2020-го ми практично працювали в дистанційному режимі. Це створило проблеми не лише для студентів, а й викладачів. Бачити погляди тих, хто сидить в аудиторії, де можна безпосередньо взаємодіяти зі студентами, або брати участь у безособовій онлайн-освіті не одне й теж. Я ніколи не міг би подумати, що – нехай віртуально – у нашій робочій кімнаті чи вітальні одночасно «в гостях» перебуватиме така кількість студентів та колег. Бували випадки, коли в нас удома збиралася майже сотня інтернет-гостей. А коли ми з дружиною одночасно проводили заняття, один із нас пояснював матеріал у вітальні, а інший – у робочій кімнаті. Перед першими онлайн-лекціями я хвилювався більше, ніж на початку своєї кар’єри педагога. Боявся, що буде, якщо виявиться, що я не розбираюся в програмі, якою треба користуватися, або якщо раптом зникне Інтернет тощо. Зрештою до викладання та навчання онлайн звикли як викладачі, так і студенти. Однак це правда, що в цієї дещо незвичної форми освіти також є певні переваги. Сьогодні, наприклад, практично немає предметів, які б викладалися в інституті та не включали жодної цифрової програми. Матеріали лекцій, вимоги до семінару чи лабораторної роботи, модулі й тестові завдання – усе це доступне в цифровій формі, в Інтернеті. Ці навчальні матеріали стануть у пригоді й пізніше, коли, сподіваємося, ми всі повернемося до нормального життя. Особисто я ні в якому разі не проти, щоб заради однієї-двох годин нарад або зустрічей мені не треба було поспішати до Києва чи Будапешта, а замість того ми могли б обговорювати наші злободенні питання в онлайн-режимі. І хоча я люблю подорожувати, усе одно дуже сподіваюся, що навіть після пандемії ми матимемо можливість проводити принаймні деякі консультації та обговорення в Інтернеті.
– З якими даними щодо кількості студентів та викладачів інститут закрив 2020 рік?
– На рівні бакалаврської програми ми пропонуємо навчання за 12 спеціальностями, а на магістерській – 7 навчальних програм. Що стосується коледжу ЗУІ ім. Ф.Ракоці ІІ, то ми пропонуємо здобувати освіту за 5 спеціальностями. Крім того, філіальне навчання включає 13 спеціальностей, як і в інституті професійної підготовки.
Оскільки, попри незвичні обставини, у 2020-му ми провели успішну вступну кампанію, кількість наших студентів зросла порівняно з минулим навчальним роком. Загалом в ЗУІ за бакалаврськими та магістерськими програмами, у коледжі та на філіальному навчанні, а також в інституті професійної підготовки здобувають освіту майже п’ять тисяч студентів. Кількість тих, хто записався на різні мовні курси в Навчально-консультаційному центрі ЗУІ, також становить близько тисячі. Усе це демонструє, що інститут є ключовим гравцем у закарпатській мережі навчальних закладів.
– У якій формі планується розпочати весняний семестр?
– Що принесе весняний семестр, наразі ніхто не знає. Однак, безперечно, сесія, яка починається в січні, буде проводитися в онлайн-режимі через обмеження, запроваджені для стримування пандемії. Гадаю, як і всі, я з нетерпінням чекаю, коли нарешті припиниться це божевілля, та сподіваюся, що 2021 рік стане кращим, спокійнішим.
Із 1 січня 2020 року на Закарпатті
розпочав роботу новий двомовний сайт Товариства угорської культури (КМКС). Портал надає широкий спектр інформації про події на Закарпатті
та в Україні угорською та українською мовами. Журналіст тижневика «Карпатолйо» поспілкувався
з організатором розробки нового сайту, директором телекомпанії «TV21 Ungvár», відомим
закарпатським угорським медіаекспертом Золтаном Куліним.
– Яка мета нового сайту, на котрому новини та статті публікуються паралельно угорською та українською?
– Товариство угорської культури (КМКС) упродовж минулих років розпочало розбудову
медіамережі. Досі організація мала угорськомовну та україномовну газету, проте два
роки тому, зі створенням телеканалу «TV21 Ungvár», Товариство зробило величезний
крок уперед. Без зайвої скромності можу сказати, що, поряд із Закарпатським угорським
інститутом, програмою економічного розвитку Еде Егана, Благодійним фондом «КМКС»
та іншими програмами економічного розвитку, створення телеканалу має дуже велике
значення в житті закарпатських угорців. Завершальним кроком у розбудові медіамережі
є двомовний сайт, створений цьогоріч.
Мета порталу karpat.in.ua – реально та правдиво інформувати українців про події, процеси та факти, пов’язані з угорцями, адже на сьогодні українські ЗМІ заполонили статті, які часто вводять в оману, вороже налаштовують проти нашої угорської громади. Водночас я переконаний, що українського читача може зацікавити те, якими ми бачимо події та процеси, що відбуваються в нашій області та в Україні, ми – незалежні від українських політичних груп та олігархів, які утримують українські вебсайти.
Новий вебсайт також відіграє важливу роль у житті угорців, оскільки в багатьох
випадках Google видає публікації угорською мовою на таких порталах, котрі не є серед
надійних джерел новин. Ми прагнемо бути найбільш надійним джерелом інформації про
закарпатські події.
Ми збираємо та публікуємо цікаві для нас новини, повідомлення, блоги основних
угорських та українських видань, інформаційних агенцій. Водночас ми публікуємо й
власні статті наших журналістів, а також співпрацюємо з тижневиками
«Kárpátalja» та «Карпатський об’єктив». У майбутньому ми будемо публікувати й аналітичні
статті, оскільки у нас працюють чудові аналітики Бейло Варга та Юрій Копинець. Ми
також хочемо пов’язувати з новинами відеоматеріали телеканалу «TV21» і плануємо
створити фотогалерею.
– Обидва створені ТУКЗ-КМКС тижневики мають власні сайти. Чому вважали за необхідне створити новий двомовний сайт?
– Інтернетверсії щотижневих газет відображають зміст друкованих сторінок,
роблячи його доступним для читачів у мережі. Пригадую, я робив дослідження про закарпатські
ЗМІ для Інституту медіанаук Угорщини приблизно п’ять років тому, там фігурувало
питання: який відсоток змісту сторінок газети міститься на сайті? Тоді це було
70-80%, але були газети, де лише 23%. Зараз на сайтах з’являється більше статей,
ніж у газетах. Ситуація з українською пресою така, що на закарпатському ринку можуть
з’являтися хіба що тижневики, а газета «Карпаті Ігоз СО» (Kárpáti Igaz Szó), котра
мала виходити щодня, теж виходить лише раз на тиждень. Тому з актуальною інформацією
читач може знайомитися лише на сайтах, не кажучи вже про те, що це все ж глобальне
явище. Сайти газет не були й достатньо оперативними, актуальними та вичерпними.
Ми хочемо вирішити цю проблему з karpat.in.ua, де плануємо робити переклад усього змісту і, таким чином,
також відповідати вимогам нового закону про ЗМІ в Україні. Наша мета – потрапити
в десятку найпопулярніших сайтів Закарпаття.
– Оскільки ТУКЗ-КМКС удалося виграти грант на ці цілі, сайт у пробному режимі стартував вже у листопаді…
– Так. Протягом цього часу ми знаходили працівників, щоб із 1-го січня запрацювати
офіційно. Розробниками сайту стали Золтан Нєште з Чопа, а також Олег Сембер та Кирил
Бедь, котрі розробляли сайт «Карпатського об’єктива», який відмінно працює. За їх
допомогою ми створили інтерфейс нового сайту. До речі, розробка дизайну триває.
Наприклад, одна з проблем останнім часом полягає в тому, що сайт приймає фотографії
4/3, тоді як на Facebook можна завантажувати розмір 16/9. Як результат, Facebook
обрізає завантажені фотографії, а це може призвести навіть до того, що голова політика
відсутня на знімку. Це недопустимо і потребує вдосконалення. Тому на сайті формат
фото також повинен бути 16/9, що змінює критерії завантаження. Загалом ми все ще
шукаємо співробітників, угорських коректорів, наприклад.
На сайті наразі більше статей, перекладених з української на угорську. Весь
важливий вміст відображається іншою мовою, публікації зв’язані між собою. Звичайно,
завантаження відбувається з певною затримкою, що можна пояснити часом, необхідним
для перекладу статті та перевірки коректором. Невеликі цікаві новини не завжди перекладаються
на іншу мову, оскільки досвід засвідчує, що в багатьох випадках українські та угорські
читачі мають різні інтереси.
– Хто є редакторами сайту?
– Головний редактор – Мігай Дебрецені. Він якраз пішов на пенсію з угорського
телебачення. Окрім того, що він відповідає за зміст сайту, він також є співробітником
«TV21 Ungvár». Нам поталанило, адже, як телевізійник зі значним стажем, він може
ділитися досвідом із молодими.
Окрім нього, ми запросили стати координаторами на сайті головних редакторів
наших газет «Kárpátalja» та «Карпатського об’єктива» Кароліну Дорчі й Олега Сембера.
Наразі на українській та угорській версіях сайту працює 21 людина, розроблення графіку
роботи досі триває.
– Скільки читачів у сайту? Вдалося протягом місяця досягнути певних результатів у цьому аспекті?
– Не можу не похвалитися. Адже на початку року наші публікації мали щонайбільше
10-20 переглядів. А сьогодні є такі статті на угорській версії сайту, котрі протягом
декількох днів набрали більше п’яти тисяч переглядів. А на українській версії є
статті, котрі бачило більше п’ятисот людей. Це ще далеко не те, до чого ми прагнемо,
проте ми лише запустился, і засновники після місяця роботи задоволені результатом.
– На території всієї області розміщена реклама із закликом «Клацай, никай, читай!»
– Ми уклали договір із інформаційним порталом «UkrNet», який буде включати
нас, як портал новин, у свій перелік. Це може надати нам величезний поштовх, оскільки
«UkrNet» зобов’язався забезпечити 1500 переглядів нашого сайту щодня. Зараз ми шукаємо
подібний портал в Угорщині, з яким ми також хотіли б укласти контракт.
Зміст сайту вже цікавий та насичений, оскільки і в угорській, і в українській
редакціях працюють по три працівники, котрі взяли на себе зобов’язання завантажувати
по 12 інформацій на день, що становить 72 публікації щодня, якщо вони виконують
норму.
– Яку короткострокову мету поставили перед собою?
– Хочемо стати найпопулярнішим закарпатським угорським сайтом. Серед україномовних
сайтів навряд чи ми станемо провідним порталом, проте намагатимемося посісти і там
гарні позиції.
Найбільш організована громада в Україні – угорська. Це багатьом не подобається.
І для самовиправдання, приховуючи свою інертність, атакували організації угорців
з усіх фронтів. Ми повинні якось захищатись. Не кожен із нас бачить, що за цим стоїть,
не всі можуть сприймати це легковажно. Важко цього вимагати, якщо когось постійно
викликають у різні інституції, якщо всі доброзичливі починання ставляться під сумнів
і навішуються ярлики сепаратистів. У Києві про нас створилося хибне враження, зараз
нас бояться люди, які ще кілька років тому навіть не знали, що угорці живуть в Україні.
Нещодавно Мігай Товт, юрист конституційного права, заявив: опитування засвідчують,
що вороже ставлення в українському суспільстві найбільше зросло, після росіян, до
угорців. Ми хочемо довести, що ми – не сепаратисти, не вороги українського народу,
ми – законослухняні платники податків в Україні. Ми хочемо, щоб Україна виконувала
свої євроатлантичні зобов’язання. Ось чому мені потрібен цей сайт! Наскільки він
стане потужним, побачимо, бо він буде лише одним із багатьох.
