Незважаючи на те, що угорська діаспора на Закарпатті скоротилася, спільнота тримається та продовжує виконувати свою роботу. Йожеф Шарі наголошує, що діаспорі необхідно приділяти особливу увагу і робити все для її збереження. Верхньотисянський регіональний осередок Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) об’єднує 13 місцевих організацій, котрі активно допомагають місцевим угорським громадам у збереженні їхньої ідентичності, самобутності та культури. Про становище угорської діаспори та досвід останніх 35 років ми поговорили з Йожефом Шарі, головою Верхньотисянського регіонального осередку ТУКЗ-КМКС, який понад три десятиліття віддано представляє інтереси угорської громади краю.
– Останні три роки закарпатським угорцям, у тому числі діаспорі, доводиться проходити значні випробування. Як би ви підсумували рік, що минув?
– Думаю, що не тільки останні три роки, але й період пандемії коронавірусу залишив відбиток на нашому житті, і наш світ став якимось інтровертним. Дозвольте трохи екскурсу в історію. Процес розпочався наприкінці 60-х – початку 70-х років на кафедрі угорської філології Ужгородського державного університету на чолі з Шандором Фодо і представниками інтелектуалів закарпатських угорців. Там утворилася команда, котра після університету роз’їхалася по всьому Закарпаттю. Вони взяли із собою думки та ідеї, сформульовані навколо Фодо. Він був присутній на заснуванні Товариства ім. Шевченка і саме там виникла ідея створити власну організацію угорців. Відтак була створена відповідна підготовча комісія, ми визначили, що необхідно створити Товариство угорської культури Закарпаття (КМКС). Це відбулося 26 лютого 1989 року в Ужгороді. Пам’ятаю, що людей зібралося дуже багато, зал усіх не вміщав, стояли також у коридорі. Зрештою на установчих зборах ми обрали Шандора Фодо головою організації.
– Було створено Товариство угорської культури Закарпаття для захисту інтересів угорської меншини краю. Але те, що організація діє в такому ж вигляді і сьогодні, – це результат тривалої роботи, зокрема і на теренах Верхньотисянського регіону.
– На мій погляд, ми створили організацію, яка абсолютно відрізнялася від інших організацій того часу. Вона будувалася не зверху вниз, а знизу вгору. Було створено місцеві осередки, затим – районні, так утворився й регіональний Верхньотисянський осередок, котрий географічно охоплює угорську діаспору краю від Хуста до Кобилецької Поляни, тобто угорські громади Хустщини, Тячівщини та Рахівщини. Наразі регіональний осередок включає 13 місцевих організацій. Переконаний, що у діаспорі потрібна кожна людина. Як я вже зазначав, ми присутні в трьох районах, і ми хочемо зберегти ці громади. А після створення місцевих осередків першим нашим завданням стало увіковічнення пам’яті угорців, вивезених із краю до ГУЛАГу в 1944 році. На жаль, жертв було більше, ніж у Першій та Другій світових війнах разом узятих. Це був наш перший великий рух, коли ці жахіття ми могли обговорити між собою. Після цього ми почали будувати, організовувати та розбудовувати сферу освіти, культури закарпатських угорців, зокрема і в діаспорі.
– Якою була робота у Верхньотисянському регіоні?
– Спершу ми організували зустріч хорових колективів «Золота осінь» у Тячеві, котра стала традиційною, водночас, через останні події в країні наразі не проводиться. Затим ми ініціювали проведення різноманітних культурних заходів. Конкурс декламаторів, котрий проводився у Вишкові, наприклад, із часом став районним, згодом обласним і навіть міжнародним, адже заявки на участь надходили з інших областей та навіть з Алма-Ати. Зрештою він став традиційно проводитися в Рахові і ми організовуємо його донині. Місцеві осередки з часу створення регулярно проводять заходи з нагоди національних свят. Чесно кажучи, вже набридли ці «тихі» покладання, як би було добре, якщо б усе повернулося у звичне русло. Протягом останніх тридцяти років центральною подією національного свята 20 серпня був меморіальний захід у Солотвині, котрий підсилював угорську діаспору регіону. Слід відзначити і вшанування пам’яті Ференца Ракоці ІІ, яке ми регулярно проводимо в рамках меморіального заходу біля криниці «Бовцар» на Хустщині.
– Як оцінюєте ситуацію діаспори в наші дні?
– На жаль, ситуація невтішна. Кількість людей дедалі зменшується, але не тільки в діаспорі. Адміністративні реформи теж не сприяли покращенню становища угорців. Зі створенням територіальних громад, Берегівщина, наприклад, – це вже не район із більшістю угорців. Там теж вже діаспора. Можливо, це ще не відчувається на такому рівні, як тут, у нас, але процес пішов. Саме тому важливо робити все для нашої діаспори, ми не повинні зневірятися, відпускати їхню руку, бо втратимо їх. Ми тут, у діаспорі, вкрай потрібні один одному. Ми повинні простягнути руки один одному. Ми повинні поважати культуру один одного, наші відмінності, тому що ми жили поруч століттями, ми живемо разом зараз і будемо жити разом у майбутньому. Тож ми маємо знайти точки дотику, і ці зв’язки мають бути сформовані таким чином, щоб ми могли жити та працювати тут разом, підтримуючи одне одного. Думаю, що такий підхід сприятиме збереженню наших громад у діаспорі.
– Як розвивалася діяльність регіонального осередку у двотисячних роках?
– У двотисячних ми продовжували розбудову. Крім уже існуючих традиційних культурних заходів, разом із церковними та іншими громадськими організаціями почали проводити більші фестивалі. Наприклад, FELTISZA, який підтримувався передусім католицькою церквою, але ми із самого початку теж долучалися. Вважаю цю подію дуже важливою. Тим паче, що фестиваль проводився не в одному місці, а завжди в іншому населеному пункті. Слід відзначити і День Бетлена, котрий проводила ГО Pro Cultura Subcarpathica разом із іншими церковними та громадськими організаціями. У центрі Хуста збиралися не лише угорці, але всі містяни, спілкувалися угорською, українською та іншими мовами, розважалися. Цей фестиваль також прагнемо відновити. Ну, і відзначу ще зустріч коронних міст, яка з часом переросла у масштабний фестиваль, котрий проводився у Вишкові
– Крім культури, значна робота була проведена і у сфері освіти.
– Були створені навчальні заклади, маємо дитсадки, школи, слава Богу, вони функціонують та, сподіваюся, працюватимуть і надалі. Набирали обертів майстер-класи з народного танцю, котрі, з початком війни, на жаль, довелося згорнути, але я би хотів, щоби ці заходи були відновлені. Вірю, що ми переживемо і цей складний період, настане мир, на що тепер з’явилася надія. Має ж врешті-решт перемогти здоровий глузд і все погане скінчитися. Ми повинні бути готові, щоби, коли вже настане мир, він застав нас у відповідній кондиції, щоби ми могли продовжувати те, що робили досі.
– Протягом минулих років Верхньотисянський регіональний осередок ТУКЗ-КМКС бере активну участь і в діяльності органів місцевого самоврядування, представляє інтереси угорської діаспори.
– «КМКС» ПУУ взяла успішну участь в останніх місцевих виборах. У Солотвині, де угорська громада становить більшість, фракція «КМКС» має двох депутатів та заступника голови територіальної громади. Така ж ситуація в Тячівській громаді, де ми також маємо двох депутатів. Ми маємо триматися, незважаючи на те, що ми у значній меншості. Звісно, ми не можемо реалізовувати якісь масштабні речі, але ми присутні, ми маємо довіру. Маємо представників і у Вишківській громаді, наші четверо депутатів відіграють важливу роль в політичному та економічному житті громади, заступник голови котрої – також наш представник. Коли відбудуться наступні місцеві вибори, ми маємо теж згуртуватися. Керівники місцевих громад приділяють нам увагу, бо знають: навіть якщо нас небагато, наші голоси знадобляться на виборах, як і на засіданнях місцевих рад.
– Як можна планувати в цій, здавалося б, неможливій життєвій ситуації? Чи є плани на майбутнє?
– Вважаю дуже важливим, що коли настане мир, ми будемо готові й здатні продовжувати там, де зупинилися п’ять років тому. Щодо планів, всі наші події доведеться відновити та посилити. Хотілося б гідно відзначати зокрема і День діаспори. Наразі ми намагаємося втілювати всі менші заходи. Провели, наприклад, варіння леквару. За цим зразком можна було б організувати фестиваль грибів та лісових ягід у Кобилецькій Поляні. Вірю, коли настане мир, ми зможемо продовжити там, де зупинилися. Для цього бажаю сил і здоров’я всім, хто тут із нами.
