25 травня в Закарпатському обласному угорському драматичному театрі відбувся показ особливої вистави. Захід організували спільно Комітет національної пам’яті Угорщини, Фонд увічнення пам’яті загиблих у ГУЛАГу, творче об’єднання Sit Closer та колектив театру.
Постановка «Угорські герої. Звільнитися від минулого» у зворушливій формі спонукає до глибоких роздумів, зосереджуючи увагу на переломних моментах угорської історії XX століття та їхньому впливі на долі звичайних людей. В основу вистави лягли особисті історії з різних епох, які передають визначальний досвід минулого через думки відомих угорських публічних та історичних діячів. П’єсу створили за мотивами однойменного видання «Угорські герої» Комітету національної пам’яті.
На сцені виступили відомі угорські актори: Стів Гайду, Янка Копек, Беа Трілл, Марк Марфі, Андраш Шутєв та Чаба Гайду Шобор. Режисерський голос озвучив Іван Камараш. Текст вистави написаний за сценарієм Борбали Сабо, режисером виступив Томаш Шереш, а ідейною натхненницею та продюсеркою стала Крістіна Шерфьозьо.
Вистава яскраво висвітлила людський бік історичних випробувань. Вона нагадала глядачам, що навіть у найскладніших обставинах можна зберегти гідність і не втратити здатність помічати сенс у найменших радощах життя.
Одна з глядачок, Еріка Ковач, після показу поділилася своїми емоціями та розумінням головного посилу п’єси:
– Я досі перебуваю під глибоким враженням. Багато моментів відгукнулися в моєму серці. Спочатку це була історія вчителя та ставлення молоді, а коли сюжет заглибився, я згадала мудрий вислів: «Важкі часи народжують сильних людей, а легкі часи – слабких і боягузливих». Ця думка не полишала мене протягом усього вечора. Вірю, що Господь випробовує нас: сьогодні ми з нашою молоддю теж переживаємо надто важкі часи, і я щиро сподіваюся, що ми зможемо винести з цього правильний урок.
Принцеси тут танцюють не з принцами — а з планшетами. А бібліотеку називають «закинутою кімнатою». Саме так виглядає Королівство штучного інтелекту на думку юних акторів театральної студії Слава. Через гумор, яскраві образи й казковий сюжет діти говорять про цілком реальну проблему — залежність від ґаджетів.
В Угорському домі ім. Мігая Мункачі урочисто відкрили виставку Олександра Андялоші «Місце, де ми живемо», приурочену до 75-річчя митця.
Присутніх привітала менеджерка установи Вівієн-Ніколетта Петрушевич. Вона зазначила, що експозиція дозволяє ближче пізнати багатогранний світ Олександра Андялоші: «Сьогодні ми вшановуємо надзвичайно талановитого та різностороннього митця, який створив невмирущі цінності як архітектор, графік, художник і музикант. Назва виставки – «Місце, де ми живемо» – втілює знайому, проте глибоку ідею: звертає нашу увагу на довкілля, яке є частиною повсякдення і яке завдяки цій виставці ми можемо побачити в новій перспективі».
Художник народився в селищі Вилок, а в 1954 році разом із родиною переїхав до Мукачева. Після школи продовжив навчання на архітектурному факультеті Львівського аграрного інституту. Олександр Андялоші – знаний архітектор і художник Мукачева та всього краю. Протягом тривалої кар’єри він зробив вагомий внесок у формування обличчя міста над Латорицею та в культурне життя області.
Майже 40 років роботи головним архітектором Мукачева, а згодом і Закарпаття, звання заслуженого архітектора України та численні престижні нагороди підтверджують його видатну творчу й суспільну діяльність. Навіть у часи жорстких рамок він намагався не підпорядковуватися панівним тенденціям: Олександр елегантно обігравав тогочасні смаки, завдяки чому вдалося врятувати кілька історичних будівель у Мукачеві та на його околицях.
Творчий шлях художника позначений постійним оновленням. Якщо в ранній графіці домінували точні, деталізовані зображення міських пейзажів та архітектури, то з часом з’явилася стилізація форм, а в пізніших роботах дедалі чіткіше простежується абстрактне, експресивне бачення. У його творах традиція та сучасність постають в унікальній єдності, де також відчутний вплив східного мистецтва.
Директор Угорського дому Йосип Торпої у своєму виступі нагадав, що, крім Мукачева, чимало інших населених пунктів нашого краю завдячують Олександру Андялоші, який відіграв вагому роль у збереженні архітектурної спадщини періоду монархії. «Його праця є взірцем багатогранної діяльності, спрямованої на створення цінностей та збереження традицій», – підкреслив Йосип Торпої.
Мистецтвознавець, художник, почесний член Угорської академії мистецтв Аттіла Коприва, аналізуючи духовний бекґраунд ювіляра, наголосив: на мислення Андялоші суттєво вплинули майстри епохи Відродження, які майстерно поєднували хист художника та інженера. Він також додав, що в представлених роботах відчувається творчий відгомін ідей Антоніо Гауді та Імре Маковеца.
Мистецтвознавець Ігор Луценко розкрив глибинний зміст назви виставки. За його словами, проєкт «Місце, де ми живемо» спонукає подивитися на наше звичне оточення під іншим кутом.
Теплим моментом заходу стало особисте привітання похресника художника – Мартона Андялоші. Його спогади про спільні прогулянки та розмови допомогли гостям ближче пізнати Олександра як людину.
Наприкінці виступив і сам винуватець свята. Олександр Андялоші подякував за можливість представити напрацювання останнього часу та зазначив, що талант – це божественний дар, який потребує відповідального ставлення. А відтак наголосив, що, крім творчості, життєво важливими цінностями для нього є повага до людей, відкритість і скромність.
Попри велику кількість гостей, подія зберегла камерну та майже родинну атмосферу, котру вдало доповнив виступ ансамблю «Русняки». Після офіційної частини відбувся невеликий фуршет, під час якого всі охочі змогли особисто привітати митця з 75-річчям.
Виставка Олександра Андялоші не лише відчиняє двері в його багатий мистецький світ, а й нагадує: місце, де ми живемо, – це не просто географія, а живий носій нашої культурної пам’яті та спільної ідентичності.
29 квітня в Закарпатському обласному угорському драматичному театрі у межах програми «Деріне» відбувся показ вистави «Ґюль Баба». Аншлаг був таким, що організаторам довелося доставити близько сотні стільців – глядацька зала не вміщувала всіх охочих.
Перед початком вистави гостей привітала в.о. директора театру Едіна Шін. Вона відзначила важливість програми «Деріне», завдяки якій якісні постановки стають доступними для закордонних угорських громад. Очільниця театру підкреслила, що такі заходи не лише дарують культурні враження, а й зміцнюють ідентичність місцевих угорців.
«На п’ятому році війни закарпатська аудиторія демонструє дивовижну стійкість та готовність долучатися до театральних марафонів. Лише за цей тиждень – у понеділок, вівторок та середу – ми охопили понад вісім установ, прийняли 20 гостей-виконавців та зустрілися з понад 1800 глядачами. Це свідчить про величезний попит на рідне слово та мистецтво», – наголосила Едіна Шін.
Заступник голови Товариства угорської культури Закарпаття (ТУКЗ-КМКС) Йожеф Шін у своєму зверненні зауважив: «Такі вистави допомагають зняти напругу війни, що пронизує повсякдення. Закарпаття і Берегово залишаються прикладом мирного співіснування різних народів. Наше завдання – зберегти цю спадщину та надихатися духовним посланням Ґюль Баби. Нехай троянда нагадує нам не про суперечності, а про красу та життя. ТУКЗ-КМКС і надалі працюватиме над тим, щоб угорці краю мали доступ до рідної культури».
Після офіційної частини розпочалася вистава на дві дії.
Сюжет переносить глядачів у Буду часів турецького панування. Священний трояндовий сад Гюль Баби надійно схований за високими залізними ґратами, а його донька Лейла – за мурами гарему. У центрі історії – студент Ґабор, який разом із другом Муйком прокрадається до саду, щоб зірвати квітку для коханої Лейли. Проте закон невблаганний: за посягання на священну троянду винуватцю загрожує смерть.
Трагедії вдається уникнути лише завдяки великодушності самого Ґюль Баби: любов до доньки виявляється сильнішою за жагу помсти та суворі традиції. Зрештою, почуття Лейли та Ґабора долають усі перешкоди.
Головний меседж постановки – всепереможна сила кохання та найвища цінність людського життя. П’єса плекає надію на часи, коли етнічні чи релігійні відмінності перестануть бути бар’єрами між людьми.
Публіка віддячила артистам тривалими оваціями. Влучні візуальні ефекти, гармонійний музичний супровід та переконлива гра акторів зробили цей вечір справді незабутнім. Вистава вкотре підтвердила: театр залишається живим організмом, що об’єднує громаду, особливо коли на сцені зустрічаються віддані митці та вдячна аудиторія.
9 квітня у Закарпатському обласному угорському драматичному театрі відбувся показ вистави про бурхливе любовне життя поета Ендре Аді. Постановка театральної трупи Sensum Arts під назвою «Кохання Аді – кілька жінок в одній частині» була реалізована в межах програми «Деріне» (Déryné Program) у співпраці з Консульством Угорщини в Берегові та Товариством угорської культури Закарпаття (КМКС).
У залі панував повний аншлаг – глядачам навіть довелося доставляти стільці, що яскраво свідчить про незмінний попит місцевих угорців на якісні культурні події.
Захід відкрила директорка театру Едіна Шін. Вона з радістю констатувала, що це вже третій аншлаг протягом тижня.
«Нам вдалося представити публіці, що є чутливою до угорської культури, чимало виступів та мистецьких заходів. Усе завдяки програмі «Деріне», яка протягом 11 місяців дарувала театральні враження закарпатцям, залучивши понад 5 тисяч дітей та дорослих у нашому краї», – зазначила директорка.
«Сьогодні ми знову маємо можливість переглянути виставу, яка хоча б на деякий час відволіче від гнітючого тягаря воєнних буднів. Через долю Ендре Аді вона ставить перед нами найважливіші вічні питання та дилеми людського існування», – наголосив Ласло Віда, очільник Консульства Угорщини в Берегові, нагадавши глядачам про богемний характер поета, який не знав меж, проте завжди прагнув чистого кохання.
Від імені ТУКЗ-КМКС присутніх привітав очільник Виноградівського районного осередку організації Іштван Добша. «Приємно бачити, що угорське життя та культура процвітають у повному розумінні цього слова. Не може бути настільки складної ситуації, щоб ми не знайшли часу для спільного відновлення сил. Найважливіше – завжди відчувати силу спільноти», – зазначив він, висловивши особливу вдячність колективу театру, який створює високоякісні постановки попри перебої з електропостачанням та інші труднощі.
Перед виставою у закулісні таємниці глядачів посвятив режисер Жолт Френко. З гумором він змалював постать поетичного генія, якого важко назвати «святим». Режисер зізнався: досліджуючи тему, він зрозумів, що жінки з оточення Аді були варті свого об’єкта кохання. Він представив Леду – заміжню жінку з трагічною долею; Жофію Денеш, яка до 102 років жила спогадами про короткі стосунки з поетом; Чінску, яка вже у 16 років свідомо «полювала» на відомих постатей того часу. «Я подумав: буде достатньо, якщо вони просто вийдуть на сцену і розкажуть про Аді. Самого поета можна навіть не виводити», – іронічно зауважив режисер.
П’єса переносить глядача у часи після Першої світової війни. Січень 1919 року, будапештський санаторій «Парк»: на верхньому поверсі доживає останні дні геніальний Ендре Аді, а в залі очікування волею долі зустрічаються дві найважливіші жінки його життя – молода дружина Берта Бонца (Чінска) та велика муза Адель Брюлль (Леда). Тишу переривають таємниці минулого та спогади про довоєнні роки. Вистава, пронизана віршами, з безжальною чесністю розкриває нищівну і водночас життєдайну силу кохання Аді.
Глядачі побачили захопливу та глибоку виставу, яка довела: вірші Аді та драми, що стоять за ними, залишаються актуальними й понад століття потому – особливо зараз, коли слово «війна» звучить і на сцені, і в реальному житті.
Постановка стала можливою завдяки культурному товариству Sensum Arts. Його керівниця Пірошка Маді, яка також зіграла одну з ролей, після виступу зворушено поділилася враженнями від візиту. Вона зазначила, що трупа приїжджає до нашого краю вже втретє, і щоразу цей досвід залишає у серці глибокий слід.
«Мені водночас і боляче, і надзвичайно приємно бути тут. Не лише через теперішню ситуацію, а й тому, що ця земля має спільну з нами історію. Це завжди викликає легкий сум, але бути з вами й серед вас – велика радість», – щиро зізналася вона.
У Закарпатському обласному угорському драмтеатрі представили ліричну виставу «Танець душі». Це тонка історія про різні обличчя та глибини кохання, розказана мовою музики, руху й візуальних образів. Постановка занурює глядача в інтимну атмосферу, спонукаючи до роздумів про найважливіше.
Прем’єра була по-справжньому особливою: навіть раптове відключення світла не збило емоційну хвилю. Глядачі підтримали акторів щирими оплесками, тож після короткої паузи вистава продовжилася ще з більшим натхненням.
Центральною постаттю проєкту стала Наталія Ґал: вона не лише дібрала матеріал і зрежисувала постановку, але й як виконавиця повела глядачів у цю інтимну подорож. Разом із нею на сцені працювали Людвиг Перчі та Антонія Туроци (танцювальний ансамбль «Закарпаття»), чиї рухи майстерно поставили хореографи Пийтер та Еніке Орос. Доповнювали дійство віртуальні образи: голос Аттіли Ференці звучав у записі, інші актори театру з’являлись у відеофрагментах на екрані.
Коли нову виставу в Берегові створює режисер, який відчуває і ритм місцевого театру, і душу закарпатського глядача, – це завжди подія. Наталія Ґал уже не раз доводила своє вміння говорити з публікою щиро та художньо впевнено, тож на її нову роботу чекали з особливим інтересом. Весняний п’ятничний вечір став ідеальним моментом для занурення в цю історію: синтез літератури, музики й танцю зосередив увагу на вічній темі кохання, яка відгукується в душі кожного.
На початку вечора гостей привітав консул Угорщини в Берегові Ласло Віда. Він зауважив, як приємно бачити повну залу глядачів, адже саме в такій спільноті місцеві жителі можуть найкраще відчути свою угорську ідентичність. Дипломат також відзначив плідну співпрацю між дипломатичною установою й театром, наголосивши на важливості віри в мир і побажавши всім стійкості та витримки.
До вітального слова долучився й заступник голови Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС), очільник Берегівського районного осередку організації. Він висловив щиру радість з приводу аншлагу та підкреслив особливу роль театру, який, ніби дзеркало, допомагає кожному усвідомити цінність життя в мирі.
Виконувачка обов’язків директора театру Едіна Шін у вітальному слові нагадала, що театр – це мистецтво, яке народжується «тут і зараз». Вона підкреслила, що спільний проєкт із танцювальним ансамблем став для Берегова новим цікавим досвідом у жанрі пластичного театру, та висловила сподівання на продовження такої співпраці.
Окремо керівниця відзначила енергію та ентузіазм молоді, а також поділилася важливою новиною: з вересня на базі Закарпатського угорського інституту ім. Ф. Ракоці II планують розпочати навчання акторської майстерності угорською мовою.
Вистава провела глядачів крізь усі фази кохання, оголивши найтонші стани людської душі: від перших іскор почуттів до болю втрати. Постановка показала любов у всій її суперечливості – як силу, що здатна водночас підносити до небес і ранити, дарувати смак до життя та приносити глибокий смуток.
Це історія про те, як кохання прикрашає буденність, але заразом приховує в собі сумніви, розчарування й невидиму внутрішню боротьбу. Саме ця щирість та справжність викликала в публіки і усмішки, і сльози водночас.
Наталія Ґал зізналася, що ця тема цікавить її вже давно: «На різних етапах життя ми знову й знову повертаємося до думок про власні стосунки, запитуючи себе: що ж таке кохання насправді і що саме пов’язує нас з іншою людиною?».
Робота над матеріалом для «Танцю душі» розпочалася ще шість років тому, але згодом проєкт довелося відкласти. Лише тепер режисерка відчула, що настав слушний час повернутися до цієї теми і представити глядачам виставу, здатну по-справжньому відгукнутися в їхніх серцях.
Фундаментом постановки стала література. Глядачі мали змогу почути твори Аттіли Йожефа, Леврінца Сабо, Шандора Петефі та перлини світової класики. У поєднанні з музикою й візуальними образами знайомі тексти зазвучали по-новому, набувши несподіваних акцентів.
Ще одна визначальна складова вистави – хореографія, що поєднала угорський народний танець із сучасними пластичними формами. Хореографи Еніке та Пийтер Орос, працюючи в тандемі з Наталією Ґал, розробили рухи, які випливають з глибинного змісту поезії та внутрішнього ритму самої постановки.
Виконавці Антонія Туроці та Лайош Перчі, котрі мають великий досвід у народному танці, зуміли знайти ту саму золоту середину. Попри те, що авторське бачення та музичний супровід виходили за межі звичного фольклору, артистам вдалося створити органічний синтез. У цій точці перетину зустрілися народна пластика, сучасна музика та лірична поезія, перетворившись на єдиний потік почуттів.
Режисерка також поділилася роздумами про наш час: ми живемо у світі, де емоції часто відсуваються на другий план через постійний поспіх. Ми боїмося зазирати всередину себе, уникаючи болючих спогадів, і таким чином поступово втрачаємо справді важливі сенси. Саме тому ця вистава стала нагадуванням: потрібно зупинятися, відчувати радість і щастя та свідомо плекати своє внутрішнє життя.
«Танець душі» втілює образи вічної Жінки та вічного Чоловіка, досліджуючи нерозривний зв’язок між ними. Кожен глядач міг упізнати в постановці моменти власного життя, щось пригадати або переосмислити. Цей вечір дозволив кожному забрати з собою частинку вистави – особливе почуття, глибоку думку чи ледь невловиму внутрішню вібрацію, знову відчувши, як душа насправді вміє танцювати.
Своїми враженнями від роботи поділилася й Еніке Орос. Вона зазначила, що творчий процес виявився надзвичайно цікавим саме завдяки новому, нетиповому підходу. Хореографи були щиро раді знайти спільний ритм і ті особливі акценти, які зробили цю колаборацію гармонійною та натхненною.
Едіна Шін розповіла медіа про цікаве художнє рішення: відсутність чоловіків-акторів на сцені компенсували за допомогою відеопроєкцій. Це не лише сформувало особливу візуальну мову вистави, але й іще більше згуртувало творчий колектив.
Постановка була створена за підтримки Фонду національної співпраці та ТУКЗ-КМКС.
Для тих, хто хоче зануритися в атмосферу «Танцю душі», наступні покази відбудуться 16 квітня, 11 та 14 травня.
Культурна програма «Деріне» (Déryné Program) – масштабна ініціатива угорського уряду та театральної спільноти, спрямована на популяризацію професійного сценічного мистецтва в невеликих населених пунктах, – продовжує свою місію. У нашому краї вона реалізується в співпраці з Товариством угорської культури Закарпаття (КМКС) та Закарпатським обласним угорським драматичним театром.
У Великій Доброні присутніх першою привітала консулка Угорщини в Ужгороді Едіна Альбертне Шімон. Під час свого виступу вона наголосила, що мета програми «Деріне» – надати доступ до високоякісної культури мешканцям сіл та містечок, віддалених від великих культурних центрів. Дипломатка висловила радість з приводу того, що проєкт триває й цього року, і побажала глядачам гарних вражень.
Очільниця Закарпатського угорського драматичного театру Едіна Шін, виступаючи перед присутніми, порушила тему викликів сьогодення. За її словами, хоча обставини часто сповнюють нас смутком, вони водночас загартовують громади. Окремо пані Едіна відзначила незламність мешканців Великої Доброні. Про таких людей кажуть, що вони «виживуть і на голій кризі». Висловивши глибоку повагу до їхньої праці та відданості рідному селу, виконувачка обов’язків директора підкреслила: «Цю громаду тримають разом педантичний порядок і любов». Саме таку духовну єдність театр прагне зберегти й передати глядачам, додала вона.
Голова Великодобронського місцевого осередку ТУКЗ-КМКС Єва Бак подякувала організаторам за проведення заходу й побажала присутнім змістовного дозвілля.
Глядачам представили біографічну виставу «Лагідно й непохитно» (Szelíden és szilárdan), присвячену долі Магди Сабо. Це життєпис видатної авторки: від дитячих років і стосунків з батьками до заміжжя та творчого становлення.
Окреме місце в п’єсі посідає родинна історія: світ бабусі й дідуся, образи матері Ленке Яблонцаї, батька Елека Сабо та особливої сестри Цилі. Важливу роль відведено чоловікові письменниці Тібору Соботці, а головним місцем подій стає місто Дебрецен. Крізь усю оповідь пролягає постать Кумача, а сама Магда Сабо постає в різних іпостасях – від дитини й закоханої дівчини до вдови та безсмертної мисткині.
Над постановкою працювала Єва Дарагич. Образ Магди Сабо на сцені втілила Делінке Ґайдо. Спілкуючись з медіа, виконавиця зізналася, що після 15-річної перерви для неї було принципово створити виставу про жіночу незламність і внутрішню силу. Делінке наголосила, що виступи в камерних залах – це унікальний досвід, адже безпосередня реакція глядачів робить емоції гострішими. За її словами, кожна локація та нова публіка дарують виставі неповторну атмосферу, тому кожна дія є самобутньою. На завершення артистка додала, що для неї велика честь представляти цю п’єсу саме закарпатському глядачеві.
У коментарі нашому виданню Едіна Шін наголосила на важливості гастрольної діяльності та відкритості берегівського театру для гостей. «Ми намагаємося регулярно запрошувати якісні постановки ззовні. Адже наша мета полягає в тому, аби знайомити глядача з розмаїттям театральних форматів та тем», – зазначила вона. Пані Едіна також підкреслила неоціненну солідарність угорської театральної спільноти Карпатського басейну. За її словами, у часи війни ця підтримка – через увагу, любов та мистецтво – дуже потрібна для закарпатських угорців.
Попереду в театру багато планів. Трупа вже готує виставу «Адам і Єва», а також тематичний вечір до 350-річчя від дня народження Ференца Ракоці II. Окрім власних напрацювань, на закарпатського глядача чекають яскраві гастрольні проєкти: оперета «Гуль Баба», біографічна драма про Френка Сінатру Frankie та вистава товариства Sensum Arts «Любові Аді».
Паралельно з театральним життям триватимуть і кінопокази. Стрічку «Угорське весілля» до кінця літа продемонструють ще на понад десятьох локаціях. Головна презентація фільму відбудеться в Берегові. Там глядачі зможуть особисто поспілкуватися з творчою групою: актором Томашем Ковачем, продюсером Лайошем Томашем та режисером Чабою Каелем.
Ще однією важливою подією стане показ фільму про життя єпископа Теодора Ромжі. У партнерстві з греко-католицькою громадою заплановано сеанси з українськими субтитрами в Берегові та Ужгороді. Завдяки цій ініціативі організатори прагнуть зміцнити угорсько-українські культурні зв’язки.
