Незважаючи на те, що угорська діаспора на Закарпатті скоротилася, спільнота тримається та продовжує виконувати свою роботу. Йожеф Шарі наголошує, що діаспорі необхідно приділяти особливу увагу і робити все для її збереження. Верхньотисянський регіональний осередок Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) об’єднує 13 місцевих організацій, котрі активно допомагають місцевим угорським громадам у збереженні їхньої ідентичності, самобутності та культури. Про становище угорської діаспори та досвід останніх 35 років ми поговорили з Йожефом Шарі, головою Верхньотисянського регіонального осередку ТУКЗ-КМКС, який понад три десятиліття віддано представляє інтереси угорської громади краю.
– Останні три роки закарпатським угорцям, у тому числі діаспорі, доводиться проходити значні випробування. Як би ви підсумували рік, що минув?
– Думаю, що не тільки останні три роки, але й період пандемії коронавірусу залишив відбиток на нашому житті, і наш світ став якимось інтровертним. Дозвольте трохи екскурсу в історію. Процес розпочався наприкінці 60-х – початку 70-х років на кафедрі угорської філології Ужгородського державного університету на чолі з Шандором Фодо і представниками інтелектуалів закарпатських угорців. Там утворилася команда, котра після університету роз’їхалася по всьому Закарпаттю. Вони взяли із собою думки та ідеї, сформульовані навколо Фодо. Він був присутній на заснуванні Товариства ім. Шевченка і саме там виникла ідея створити власну організацію угорців. Відтак була створена відповідна підготовча комісія, ми визначили, що необхідно створити Товариство угорської культури Закарпаття (КМКС). Це відбулося 26 лютого 1989 року в Ужгороді. Пам’ятаю, що людей зібралося дуже багато, зал усіх не вміщав, стояли також у коридорі. Зрештою на установчих зборах ми обрали Шандора Фодо головою організації.
– Було створено Товариство угорської культури Закарпаття для захисту інтересів угорської меншини краю. Але те, що організація діє в такому ж вигляді і сьогодні, – це результат тривалої роботи, зокрема і на теренах Верхньотисянського регіону.
– На мій погляд, ми створили організацію, яка абсолютно відрізнялася від інших організацій того часу. Вона будувалася не зверху вниз, а знизу вгору. Було створено місцеві осередки, затим – районні, так утворився й регіональний Верхньотисянський осередок, котрий географічно охоплює угорську діаспору краю від Хуста до Кобилецької Поляни, тобто угорські громади Хустщини, Тячівщини та Рахівщини. Наразі регіональний осередок включає 13 місцевих організацій. Переконаний, що у діаспорі потрібна кожна людина. Як я вже зазначав, ми присутні в трьох районах, і ми хочемо зберегти ці громади. А після створення місцевих осередків першим нашим завданням стало увіковічнення пам’яті угорців, вивезених із краю до ГУЛАГу в 1944 році. На жаль, жертв було більше, ніж у Першій та Другій світових війнах разом узятих. Це був наш перший великий рух, коли ці жахіття ми могли обговорити між собою. Після цього ми почали будувати, організовувати та розбудовувати сферу освіти, культури закарпатських угорців, зокрема і в діаспорі.
– Якою була робота у Верхньотисянському регіоні?
– Спершу ми організували зустріч хорових колективів «Золота осінь» у Тячеві, котра стала традиційною, водночас, через останні події в країні наразі не проводиться. Затим ми ініціювали проведення різноманітних культурних заходів. Конкурс декламаторів, котрий проводився у Вишкові, наприклад, із часом став районним, згодом обласним і навіть міжнародним, адже заявки на участь надходили з інших областей та навіть з Алма-Ати. Зрештою він став традиційно проводитися в Рахові і ми організовуємо його донині. Місцеві осередки з часу створення регулярно проводять заходи з нагоди національних свят. Чесно кажучи, вже набридли ці «тихі» покладання, як би було добре, якщо б усе повернулося у звичне русло. Протягом останніх тридцяти років центральною подією національного свята 20 серпня був меморіальний захід у Солотвині, котрий підсилював угорську діаспору регіону. Слід відзначити і вшанування пам’яті Ференца Ракоці ІІ, яке ми регулярно проводимо в рамках меморіального заходу біля криниці «Бовцар» на Хустщині.
– Як оцінюєте ситуацію діаспори в наші дні?
– На жаль, ситуація невтішна. Кількість людей дедалі зменшується, але не тільки в діаспорі. Адміністративні реформи теж не сприяли покращенню становища угорців. Зі створенням територіальних громад, Берегівщина, наприклад, – це вже не район із більшістю угорців. Там теж вже діаспора. Можливо, це ще не відчувається на такому рівні, як тут, у нас, але процес пішов. Саме тому важливо робити все для нашої діаспори, ми не повинні зневірятися, відпускати їхню руку, бо втратимо їх. Ми тут, у діаспорі, вкрай потрібні один одному. Ми повинні простягнути руки один одному. Ми повинні поважати культуру один одного, наші відмінності, тому що ми жили поруч століттями, ми живемо разом зараз і будемо жити разом у майбутньому. Тож ми маємо знайти точки дотику, і ці зв’язки мають бути сформовані таким чином, щоб ми могли жити та працювати тут разом, підтримуючи одне одного. Думаю, що такий підхід сприятиме збереженню наших громад у діаспорі.
– Як розвивалася діяльність регіонального осередку у двотисячних роках?
– У двотисячних ми продовжували розбудову. Крім уже існуючих традиційних культурних заходів, разом із церковними та іншими громадськими організаціями почали проводити більші фестивалі. Наприклад, FELTISZA, який підтримувався передусім католицькою церквою, але ми із самого початку теж долучалися. Вважаю цю подію дуже важливою. Тим паче, що фестиваль проводився не в одному місці, а завжди в іншому населеному пункті. Слід відзначити і День Бетлена, котрий проводила ГО Pro Cultura Subcarpathica разом із іншими церковними та громадськими організаціями. У центрі Хуста збиралися не лише угорці, але всі містяни, спілкувалися угорською, українською та іншими мовами, розважалися. Цей фестиваль також прагнемо відновити. Ну, і відзначу ще зустріч коронних міст, яка з часом переросла у масштабний фестиваль, котрий проводився у Вишкові
– Крім культури, значна робота була проведена і у сфері освіти.
– Були створені навчальні заклади, маємо дитсадки, школи, слава Богу, вони функціонують та, сподіваюся, працюватимуть і надалі. Набирали обертів майстер-класи з народного танцю, котрі, з початком війни, на жаль, довелося згорнути, але я би хотів, щоби ці заходи були відновлені. Вірю, що ми переживемо і цей складний період, настане мир, на що тепер з’явилася надія. Має ж врешті-решт перемогти здоровий глузд і все погане скінчитися. Ми повинні бути готові, щоби, коли вже настане мир, він застав нас у відповідній кондиції, щоби ми могли продовжувати те, що робили досі.
– Протягом минулих років Верхньотисянський регіональний осередок ТУКЗ-КМКС бере активну участь і в діяльності органів місцевого самоврядування, представляє інтереси угорської діаспори.
– «КМКС» ПУУ взяла успішну участь в останніх місцевих виборах. У Солотвині, де угорська громада становить більшість, фракція «КМКС» має двох депутатів та заступника голови територіальної громади. Така ж ситуація в Тячівській громаді, де ми також маємо двох депутатів. Ми маємо триматися, незважаючи на те, що ми у значній меншості. Звісно, ми не можемо реалізовувати якісь масштабні речі, але ми присутні, ми маємо довіру. Маємо представників і у Вишківській громаді, наші четверо депутатів відіграють важливу роль в політичному та економічному житті громади, заступник голови котрої – також наш представник. Коли відбудуться наступні місцеві вибори, ми маємо теж згуртуватися. Керівники місцевих громад приділяють нам увагу, бо знають: навіть якщо нас небагато, наші голоси знадобляться на виборах, як і на засіданнях місцевих рад.
– Як можна планувати в цій, здавалося б, неможливій життєвій ситуації? Чи є плани на майбутнє?
– Вважаю дуже важливим, що коли настане мир, ми будемо готові й здатні продовжувати там, де зупинилися п’ять років тому. Щодо планів, всі наші події доведеться відновити та посилити. Хотілося б гідно відзначати зокрема і День діаспори. Наразі ми намагаємося втілювати всі менші заходи. Провели, наприклад, варіння леквару. За цим зразком можна було б організувати фестиваль грибів та лісових ягід у Кобилецькій Поляні. Вірю, коли настане мир, ми зможемо продовжити там, де зупинилися. Для цього бажаю сил і здоров’я всім, хто тут із нами.
Під час підсумкового щорічного інтерв’ю ми поговорили з Агнеш Кулін, головою Товариства угорських митців Закарпаття образотворчого та прикладного мистецтва ім. Імре Ревеса (РІТ), про насичені програми, радісні події, відкриття галерей, виставки, мистецьку освіту в краї, живопис на відкритому повітрі та плани на поточний рік.
– Російсько-українська війна торкнулася кожного, в тому числі й мешканців Закарпаття, а митці – мабуть, навіть більш чутливі особи, ніж пересічні люди. Як члени РІТ пережили 2024 рік, як проходили тво,рчі години, якими були найважливіші події та досягнення в житті товариства?
– 2024 був складним роком, оскільки події, які перевернули все наше життя, продовжуються. Це був час, коли робота сім’ї, друзів, колег та громадських об’єднань і товариств, що підтримують нас, стала ще більш цінною. Ми намагалися більше дослухатися один до одного, допомагати творити, щоб принести трохи світла в розруху, яка затьмарювала наші дні. Кожна мить, проведена разом, кожна розмова, кожна виставка – це джерело тепла і світла, яке допомагає нам пережити цей важкий час.
2024 рік також мав дуже складний початок, але ми вирішили розпочати його, вдаючи, що все гаразд, і показати, що ми все ще можемо реалізовувати наші програми. Тож, зрештою, я можу сказати: якщо не все було досягнуто, ми завершили рік, сповнений дуже насиченими проєктами та виставками. Перші збори товариства відбулися в лютому, коли я представила програму, і члени здивувалися, коли я розповідала про те, чого ми хочемо досягти.
– Незважаючи на війну та економічні труднощі, товариство організувало велику кількість виставок, художники брали участь у численних виставках на різних майданчиках.
– Однією з причин цього є створення нової культурної інституції в Берегові – галереї «Na’Conxypan». Це була дуже важлива подія для всіх нас і для угорської культури на Закарпатті, адже відтепер місто Берегово має міську галерею, до якої можна потрапити з головної площі. У цьому приміщенні і раніше були галереї, починаючи з 2002 року, коли це була виставкова зала Товариства ім. Імре Ревеса, але зараз простір було відновлено. Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці II є утримувачем закладу, а Товариство угорських митців Закарпаття образотворчого та прикладного мистецтва ім. Імре Ревеса займається організацією програм, кураторською роботою, організацією виставок та мистецькою освітою. Цікавий вибір назви, усім цікаво, звідки вона походить. Na’Conxypan – дуже цікаве місце. Його придумав Лайош Гулачі, угорський художник-символіст і модерніст із закарпатським корінням. Це вигаданий ним фантастичний світ, місце усамітнення від проблем зовнішнього світу. Сюди він тікав від сірих, сумних моментів повсякденного життя і жахів, з якими не міг упоратися. Він також жив у важкий час, під час Першої світової війни, і для нього Na’Conxypan був справжнім світом мрій, де могло статися все, що завгодно, траплялися позитивні речі, люди могли закохуватися. Ці персонажі жили в минулому золотому столітті рококо, і він намалював усе це. Лайош Гулачі також має відношення до Берегова через свого батька, тож ми подумали, що в цей складний період нам потрібні такі пейзажі мрій. Ми також хотіли, щоб галерея стала простором для такого ескапізму та мрійливості. Минулого року ми організували там чотири виставки, і, здається, ця ідея припала до душі людям, багато з яких прийшло, щоб «помріяти».
– Якими були ці виставки?
– У 2024 році ми організували там ювілейну виставку до 30-річчя дитячого журналу «Ірка», потім весняну виставку робіт членів РІТ, ретроспективну меморіальну виставку Дьордя Бенкьо «In Memoriam» восени та групову виставку 6 художників-ювілярів із РІТ на завершення року.
“Ірка” – подруга дитинства багатьох поколінь закарпатців, у тому числі й мого. Цілі покоління закарпатських угорців виросли на дитячому журналі, який виходить уже 30 років. Спочатку я була читачкою журналу, згодом стала його ілюстратором. Ми хотіли відзначити останні три десятиліття, представивши візуальний світ “Ірки”. У лютому ми відсвяткували ювілей виставкою обкладинок та ілюстрацій зі 137 номерів, що вийшли до цього часу.
У березні відкрилася весняна виставка РІТ у рамках серії заходів «Дні Ракоці», цим самим ми відродили традицію, яка була перервана раніше, оскільки востаннє «Дні Ракоці» включали весняну виставку робіт об’єднання у 2018 році, але останні шість років брак місця не дозволяв презентувати більші виставки. На виставці було представлено понад 40 скульптурних, живописних та графічних робіт 23 закарпатських митців.
У вересні ми організували ретроспективну виставку робіт художника Дьордя Бенке. Я знала його як художника і як члена сім’ї, адже він був моїм дядьком. Дьордь Бенке почав займатися мистецтвом у дуже молодому віці, ще підлітком, але його головною амбіцією було стати не художником, а священником. Пізніше, однак, його вчителі, Гізелла Дравай та Анна Горват, помітили його вправність і підтримали його в мистецькій кар’єрі. Окрім живопису, Дьордь Бенке цікавився літературою, і його вірші, оповідання та рецензії з’являлися в місцевих газетах, починаючи з 1980-х років. Організовуючи цю виставку, ми мали на меті показати якомога більше його облич, а також запропонувати щось нове тим, хто знав його протягом багатьох років.
Минулий рік був особливим, адже двом нашим художникам, Ендре Гіді-старшому, Степану Шолтесу виповнилося 80 років, двом нашим Яношам, Яношу Клісі та Яношу Реті, – 75, а Тібору Віллашеку та Франциску Ерфану – 65. Це прекрасні, ювілейні дати, і ми хотіли представити творчість цих художників більш детально. У листопаді в галереї Na’Conxypan відкрилася групова виставка ювілярів Товариства угорських митців Закарпаття образотворчого та прикладного мистецтва ім. Імре Ревеса. Подію прикрасила присутність Адама Штіфтера, заступника держсекретаря з питань розвитку східних відносин Міністерства закордонних справ і торгівлі Угорщини, який відвідав наш регіон із робочим візитом.
– Окрім проведення виставок, галерея Na’Conxypan виконує якусь іншу функцію?
– Окрім організації великої кількості виставок, у цій установі ми взяли на себе нове завдання – організовувати мистецькі освітні сесії. Галерея не обмежується відкриттям виставки, тобто ми не просто відкриваємо її, виголошуємо тост і розмовляємо, а картини виставляються на місяць для огляду публіки. Для нас було важливо зробити щось таке, що приваблювало б перехожих, і ми хотіли сформувати у молоді звичку ходити на виставки, тому ми організовували різні заходи під час виставкових періодів: у нас були тренінги, майстер-класи, дискусії і, звичайно ж, екскурсії для відвідувачів, від дошкільнят до дорослих. Спершу ця співпраця зі школами та дитячими садочками розпочалася з труднощами, але до кінця року вони запитували і чекали, коли буде наступна програма і коли вони зможуть прийти до нас знову. Ідея спрацювала настільки добре, або ми були настільки голодні до таких програм, що до нашої останньої виставки ми іноді навіть не могли вмістити групи відвідувачів. Ми закрили групову виставку робіт РІТ із більш ніж 500 відвідувачами, що для Закарпаття є справжнім подвигом. Від шкіл Ужгорода до Тячева учні та дорослі групи приходили, щоб записатися на ці заняття. У зв’язку з проведенням тематичних майстер-класів організатори чекають на заявки від груп, які хочуть узяти в них участь. Звертатися можна через контакти галереї (naconxypan.galeria@kmf.org.ua або за номером: +380665238816).
– Протягом багатьох років товариство плідно співпрацює з кількома іншими установами та фондами.
– Окрім ЗУІ, ми також співпрацюємо з благодійним фондом «GENIUS», ще одним давнім нашим партнером. Минулого року відбувся 14-й творчий табір «Jankovics Mária», який носить ім’я одного із засновників нашого товариства. Ми організували мистецькі табори у двох місцях – у с. Пийтерфолво та Берегові – і РІТ надає художні матеріали та професійну підготовку, а наші члени беруть участь у роботі цих таборів. У 2024 році ми допомогли більш ніж 58 дітям провести тут літні канікули, творячи мистецтво.
– Якою була осінь для товариства?
– Осінь – це дуже напружений і насичений час для всіх нас. Ми також ініціювали кілька виставок, у тому числі поїздку до Києва, організовану Міністерством закордонних справ Угорщини. Товариство ім. Імре Ревеса представило себе на груповій виставці в нашій столиці, в Метрополітен-музеї, де 23 із 25 наших активних членів показали 1-2 роботи. У зв’язку з цим днем організовуються міжнародні програми скрізь, де є угорська публіка, яка любить мистецтво, та угорська творча спільнота. З нагоди цієї події Посольство Угорщини в Києві запросило нашу компанію організувати групову виставку в столиці України. Я рада, що ми змогли привезти роботи РІТ у центр Києва в ці складні часи, і ми сподіваємося, що зможемо брати участь у подібних програмах в мирні часи, щоб підвищити репутацію угорської культури та образотворчого мистецтва на Закарпатті.
– Чи вдалося вам зібратися для творчості на свіжому повітрі в минулому році?
– Коли ми повернулися з групової виставки, то одразу ж поїхали до Липовець, Неліпино, де наприкінці осені біля підніжжя гір організували творчий табір, в якому могли взяти участь по кілька осіб, і нас зустріла чудова карпатська погода. Я думаю, що для багатьох із нас це був надихаючий час, він дав нам багато досвіду, який ми будемо використовувати в майбутньому.
– Вже стало традицією, що в грудні художники товариства підбивають підсумки творчого процесу за рік на зимовій виставці.
– І ось настала завершальна частина року, коли, за традицією, ми готувалися до нашої зимової виставки, річної виставки авторів, а також вручали премії та стипендії Імре Ревеса. З премією Імре Ревеса не все пішло так, як планувалося, оскільки вже два роки ми хотіли вшанувати память мецената Яноша Арпада Потапі, який, на жаль, пішов із життя. Тож разом з організаторами, Генеральним консульством Угорщини в Ужгороді та ТУКЗ-КМКС, ми вирішили вперше вручити посмертну премію ім. Імре Ревеса і таким чином хотіли подякувати йому за 10 років підтримки, яку він надавав угорській культурі Закарпаття.
Стипендія ім. Імре Ревеса також була дещо незвичною у порівнянні з попередніми роками, оскільки ми присуджували її вже вшосте, досі ми завжди нагороджували молодого художника, скульптора чи візуального митця закарпатського походження, якому не виповнилося 30 років, але минулого року ми нагородили молоду письменницю та поетесу Кату С. Карпаті. Їй теж близька ідея візуального мистецтва, оскільки також була присутня на презентації проєкту «Відкрите вікно – слова в картинках, картинки в словах», започаткованого у 2020 році спільно з Літературним товариством ім. Ковача Вільмоша, і брала в ньому активну участь, створивши понад шість художніх творів, віршів та короткої прози за мотивами творів наших митців. Проєкт засвідчує, як можуть взаємодіяти митці-артисти, художники, що працюють у різних жанрах.
– Чи є щось таке, чого не вдалося досягти з програмного плану, розробленого в лютому минулого року?
– На 2024 рік ми запланували багато програм, різноманітних акцій, адже підтримували членів товариства, брали участь у мистецькій освіті Закарпаття, а також встигли реалізувати виставки та проєкти. Деякі ідеї, які були озвучені на лютневих зборах, ще не реалізовані. Тоді ми поставили собі за мету встановити меморіальні дошки трьом нашим членам-засновникам, і ця робота триває. Дошки вже виготовлені, залишилося тільки організувати їх розміщення, яке було перенесено на 2025 рік. 2024 рік був дуже яскравим і насиченим подіями, які відбулися в роботі Товариства ім. Імре Ревеса, і ми сподіваємося розпочати 2025 рік із тими ж планами. Ми бачимо, що у нас ще є над чим працювати, перед нами стоять нові завдання, і ми хотіли б скласти таку ж саму насичену програму на 2025 рік. Сподіваємося, що у більш мирний період нам вдасться усе це матеріалізувати.
Молодіжна організація Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) з моменту реорганізації у червні 2014 року реалізувала низку програм в колі закарпатської молоді, спрямованих на допомогу один одному та сприяння соціальній чутливості, поруч із заходами щодо розбудови громади, збереження ідентичності, а також професійного навчання.
Благодійні програми та заходи допомагають молоді Закарпаття. Організація охоплює 46 місцевих осередків по всій області. Про реалізоване, діяльність організації та плани на майбутнє ми розпитали у голови молодіжної організації ТУКЗ-КМКС Іштвана Добші.
– Як би ви коротко оцінили 2024 рік?
– На початку 2024 року воєнна ситуація продовжувала визначати наше повсякденне життя. Відповідно сформулювалася і діяльність молодіжної організації, з особливим акцентом на підтримку молодих угорців Закарпаття, як вдома, так і в Угорщині.
– Які заходи вдалося реалізувати минулого року?
– 2024 рік ми розпочали з оголошення конкурсу відеороликів на тему краси Закарпаття, на який надійшло багато творчих робіт. У березні ми організували благодійну музичну зустріч у Будапешті, під час якої вдалося зібрати понад мільйон форинтів. У Берегово завітав комік Балаж Беліцаї, виступ якого зібрав повний зал глядачів. Також ми оголосили фотоконкурс, на який надійшло близько 100 робіт, а з 25 найкращих ми організували виставку. Зважаючи на воєнні умови, ми зосередилися переважно на спортивних заходах, зокрема вже вп’яте організували наш рибальський турнір та вперше Берегівський юнацький шаховий турнір. Нам вдалося забезпечити квитки на фестиваль «MCC 2024» для понад сотні закарпатців, ми взяли участь у різноманітних молодіжних форумах та панельних дискусіях. Наприкінці року Миколай молодіжної організації роздав майже 100 пакунків із солодощами дітям. У грудні в рамках ще одного благодійного вечора гумору виступив Адам Терек. Минулого року найбільшою нашою подією став благодійний вечір «Різдво для Закарпаття», який відбувся в Будапешті, за участі понад 400 гостей, зібрані кошти з якого, понад два мільйона форинтів, ми направили на лікування двох закарпатців – Емілії та Андраша.
– Як організація контактує з молоддю?
– Через воєнні умови значна частина нашої діяльності була переведена на онлайн-платформи. Через них, через соціальні мережі намагаємося охопити та привернути увагу молодих людей як вдома, так і в Угорщині до наших заходів, наприклад, конкурсів. Крім того, звичайно, у нас також є зустрічі.
– Чи ведеться професійна робота серед молоді? Якщо так, то в якій формі?
– Попри всі труднощі, минулого року вже всьоме вдалося організувати тренінг громадського лідерства, одним із засновників якого є наша організація. Ми хочемо посилити це у 2025 році, тому що важливо, щоб молодь могла висловлювати свої ідеї.
– Які можливості молодіжна організація ТУКЗ-КМКС надає молоді?
– Наша організація підтримує молодь різними програмами, грантами, громадськими заходами. Ми надаємо їм можливості для створення спільноти, самовираження та професійного розвитку як онлайн, так і офлайн, коли дозволяють обставини. Найбільше, що ми можемо забезпечити, – громада.
– Які наразі основні стратегічні аспекти роботи серед закарпатської молоді?
– Наша головна мета – зберегти ідентичність закарпатської угорської молоді, зміцнити та підтримати її в нинішній складний час. Серед наших стратегічних аспектів – посилення згуртованості громади, збереження культурних цінностей та залучення молоді до суспільного життя. Сподіваємося, що 2025 рік стане роком, коли одним із головних стратегічних завдань буде репатріація молоді, яка зараз проживає далеко від батьківщини.
– Як найкраще допомагати один одному на Закарпатті?
– Найважливіше – єдність і солідарність громади. Підтримка один одного, участь у спільних заходах, збереження суспільних цінностей можуть допомогти пережити важкі часи.
– У якому напрямку розвивається змістовна робота між організацією та молоддю?
– Незважаючи на труднощі, нам вдалося зберегти та зміцнити стосунки з молоддю. Ми використовуємо онлайн-платформи, щоб спілкуватися з ними, організовуємо заходи, реагуємо на їхні потреби, підтримуємо у поточній ситуації. У листопаді 2024 року відбулися чергові загальні збори нашої організації, я отримав довіру молоді ще на три роки, але це мій останній мандат, оскільки переконаний, що молодіжну організацію має очолювати молода людина. Хоча я ще не вважаю себе старим, але хотів би передати естафету молодшому за мене наступнику. Підготовка своїх наступників – також важливий аспект нашої роботи.
– Як оцінюєте роботу молодіжної організації ТУКЗ-КМКС у світлі подій минулого року?
– Незважаючи на труднощі, нам вдалося адаптуватися до обставин, ми продовжуємо підтримувати молодь. Ми пишаємося тим, що наші заходи сприяли згуртуванню та розвитку молоді. Я радий, що ми виконуємо свої завдання зі збереження громади відповідно до наших скромних можливостей.
– Які плани в організації на майбутнє?
– Нашою метою і надалі є підтримка угорської молоді Закарпаття та зміцнення нашої громади. Ми плануємо нові заходи, які відповідають актуальним викликам і дають можливість молоді розвиватися. Сподіваюся, що цього року ми зможемо все це зробити в більш мирних умовах.
Закарпатські угорці – громада, яка любить свою батьківщину, тужить за рідним домом і прагне процвітати на рідній землі. Доказами цього є потреба в культурному житті, дбайливе ставлення до традицій, прагнення реалізуватися в суспільстві. Товариство угорської культури Закарпаття (КМКС) значною мірою сприяє задоволенню цих потреб, представляє інтереси угорської нацменшини в політичній, громадській та економічній сферах. Після завершення 2024 року ми розпитали Лівію Балог, очільницю Ужгородського районного та Чопського місцевого осередку ТУКЗ-КМКС, про роботу організації, реалізовані проєкти та плани на майбутнє.
– Як почався 2024 рік? Чим він відрізнявся?
– Після пандемії коронавірусу й особливо початку війни робота Ужгородського районного осередку Товариства угорської культури Закарпаття змінилася, організація працює по-іншому. Рік теж розпочався не так, як зазвичай. Товариство охоплює 31 місцевий осередок і до згаданих прикрих та жахливих подій налічувало 14 тисяч членів. Відтоді їхня кількість постійно зменшується. Ідеться про місцеві осередки, які функціонують на Ужгородщині. Найбільші – у Великій Доброні, Ужгороді та Чопі, кількість їхніх членів становить близько двох тисяч осіб. Найменший осередок діє в Середньому, там нараховується 40 учасників організації. Через нинішню ситуацію багато хто виїхав, загалом кількість наших членів зменшилася на 20%. Водночас, незважаючи на сумні реалії, чимало людей досі бачать своє майбутнє на батьківщині. Зокрема це видно з того, що один із членів певної сім’ї продовжує жити й працювати тут, на Закарпатті. Тож членство в ТУКЗ-КМКС родини теж зберігають.
Щодо Ужгородського району, то загалом можна сказати, що громада тут стала багатогранна, інклюзивна, усім цікавиться. На наших культурних заходах зали завжди заповнюються. Загалом 2024-й став роком, коли ми поступово почали повертати певні речі у свою діяльність.
– Які заходи вдалося реалізувати?
– Великих веселощів з танцями ми й надалі не організовували, але провели практично всі заходи для дітей та представників старшого покоління.
22 січня захід з нагоди Дня угорської культури відбувся не лише в Берегові, але й Ужгороді. Це була театральна постановка з віршами Єне Джида.
На початку березня до нас учергове завітав мандрівний декламатор Пейтер Лорант Товт, який виступив зі своєю програмою в селах Сюрте, Палло, Великі та Малі Геївці, Ратівці.
15 березня, у день національного свята, відбулося традиційне покладання вінків до пам’ятника Петефі в Ужгороді.
На початку квітня ми провели 35-ті загальні збори делегатів Ужгородського районного осередку ТУКЗ-КМКС. Крім того, річні збори відбулися в усіх місцевих осередках. Наші делегати були також на обласному засіданні, долучилися до обговорення важливих питань. Збори слід проводити щорічно, щоб залишатися легітимними, надійними.
4 травня в День угорського народного танцю разом із громадською організацією «Мережа будинків народних традицій – Закарпаття» ми провели захід із залученням дітей та молоді Ужгородщини. Він відбувся на базі Угорського дому у Великій Доброні за участю 140 дітей. Місцеві ґаздині приготували для гостей місцеві страви. Подія стала певною новинкою. Останнім часом на Закарпатті, зокрема на Ужгородщині, були створені дитячі танцювальні колективи, для яких у рамках грантових програм тепер є можливість шити традиційні костюми, виготовляти одяг та аксесуари. Це був дуже колоритний захід, і ми з нетерпінням чекаємо, коли таких і подібних подій у нас стане багато.
Клуб пенсіонерів Чопа на початку травня відзначив 10-річчя свого заснування. Для нас представники старшого покоління дуже важливі, адже тепер, коли молодь часто не може брати активну участь у суспільному житті, ми завжди можемо розраховувати на них. Чопський клуб пенсіонерів є найбільшим на Закарпатті. Ми створили його 10 років тому завдяки ініціативі кількох людей, а зараз кількість членів становить уже 60 осіб. Вони мають свій хор із 30 учасників, щотижня проводять репетиції, при нагоді виступають.
29 травня 200 семикласників з Ужгородського району за підтримки ТУКЗ-КМКС та Закарпатської угорської туристичної ради відвідали Меморіальний парк у селі Чома. Цей спільний проєкт дуже важливий з точки зору угорських традицій і культурних цінностей. Проїзд учнів забезпечили територіальні громади, тож нам не довелося на це витрачатись. Екскурсії та інші атракції на території парку теж були безкоштовні. Наразі ми бачимо попит на такі поїздки, тож плануємо проводити їх і цього року.
4 червня, у День національної єдності, уже традиційно ми проводимо меморіальні заходи на двох локаціях – у Сюрте та Великій Доброні. Так було й минулого року. Крім того, у Сюрте з цієї нагоди відбувся кінопоказ стрічки «Зараз або ніколи!».
У серпні за підтримки Фонду ім. Габора Бетлена й Державного секретаріату з питань національної політики Угорщини ми організували тур ансамблю «Кредо», який виступив у Великій Доброні, Чопі, Концові та Сюрте. У 2024 році цей колектив відзначив своє 30-річчя. Його учасники виступають по всьому Карпатському басейну з піснями на вірші відомих угорських поетів. Ансамбль «Кредо» був заснований на Ужгородщині, і з нагоди національного свята, Дня святого Іштвана, ми вирішили цими виступами дещо підбадьорити місцевих мешканців. Зокрема у Великій Доброні колектив заспівав на традиційному святі «Хліб угорців», який проводився на території будинку милосердя «Добрий самаритянин».
2 вересня спільно з місцевими церквами в селі Палло ми провели День сім’ї, а в Тарнівцях – День дітей. Раніше на Ужгородщині організовували багато заходів для малечі, у понад десяти населених пунктах регулярно. Наразі ж на перший план вийшли майстер-класи до Адвенту, які є більш затишними й тихими, але водночас теж залучають багато дітей. Звісно, хочеться повернути масові дитячі свята, адже посмішки малечі – це найголовніше.
27 вересня за підтримки Державного секретаріату з питань національної політики Угорщини ми отримали фінансування для показу театральної вистави Наталії Ґал «Маленький свинопас». Виступи відбулися в Малій Доброні, Часлівцях, Тийглаші та Холмоку. Ми отримали гарні відгуки й цього року подамо заявку на грантове фінансування показу лялькової вистави.
У Великій Доброні також за грантові кошти 30 вересня ми організували чергове дитяче свято.
19–20 жовтня в Чопі відбувся більш масштабний захід під назвою «Зустріч поколінь». Голова Чопського клубу пенсіонерів Олена Бєлович нещодавно стала очільницею Спілки закарпатських угорських клубів пенсіонерів, і ми разом подали грантову заявку на проведення спільної події за участю 8 закарпатських клубів та ще двох з Угорщини – Загоні та Бічке. Були виступи, спілкування. Місцевий громадський центр ТУКЗ-КМКС вміщує сто осіб, є також можливість розміщення, чим і скористалися пенсіонери. Це був грант Фонду національної єдності Угорщини, на який ми плануємо подати заявку й цього року, адже старше покоління дуже любить такі заходи. Крім того, сформувався попит на проведення традиційної зустрічі хорів, який щороку проводився в Тячеві. Ми б хотіли повернути його до переліку заходів ТУКЗ-КМКС, як і програму «Золота осінь».
У 2024-му минуло 80 років з часу так званих «маленьких робіт», коли угорське та німецьке чоловіче населення Закарпаття було вивезене до сталінських радянських таборів за звинуваченням у колективній провині. Пам’ятні заходи з цієї нагоди відбулись у всіх місцевих осередках нашої організації. 30 листопада в Чопі на запрошення ТУКЗ-КМКС виступили артисти Закарпатського обласного угорського драматичного театру з тематичною виставою «Господи, допоможи повернутися додому!». Це неймовірно сильна, вражаюча постановка Наталії Ґал, у якій використовуються документальні відео та фото.
20 грудня театр знову завітав до нас з різдвяною програмою. Ця подія відбулася за участю голів та представників місцевих осередків організації. Крім того, з нагоди Адвенту було проведено заходи в Есені, Великих Геївцях та Ратівцях.
– Товариство угорської культури Закарпаття розбудувало гарну соціальну мережу. Як вона функціонує на Ужгородщині?
– Це справді так. Оскільки ТУКЗ-КМКС завжди реагує, підтримує зв’язок з нашими місцевими осередками, ми можемо не тільки надавати, але й збирати інформацію. Тож дізнаємося про всі місцеві проблеми, бачимо життя людей і намагаємося відповідати на потреби. Чимало наших членів борються з серйозними захворюваннями, потребують чи перенесли складні операції, тому два роки тому була започаткована система для їхньої підтримки. Рішення приймає медична комісія на основі певних критеріїв.
Звісно, ми діємо й на політичному рівні. Наші депутати присутні в районній та місцевих радах. Там, де було потрібно, ми здійснили заміну. Наші представники роблять усе, що можливо зараз.
– У цій ситуації як найкраще допомагати одне одному на Закарпатті?
– Головне – пережити цей період. У всіх сенсах цього слова. З точки зору закарпатських угорців, дуже важливо, щоб якомога більше сімей повернулося додому, бо тоді функціонуватимуть наші школи, заповнюватимуться заклади, матиме сенс робота, проведена для розбудови громади та мережі закладів. Адже протягом минулих 10 років за підтримки Угорщини були збудовані й відремонтовані дитсадки, школи, амбулаторії, парафії. Ми працюємо над тим, щоб зробити життя закарпатських угорців комфортнішим. Але економічна ситуація, воєнні реалії диктують свої правила. Дуже сподіваюся, що скоро настане мир. Можливо, не все буде так, як раніше, адже в громаді Ужгородщини не вистачає багатьох активних людей. Утім сподіваюся, що на Закарпатті складеться ситуація, яка дозволить краянам повернутися до власних домівок. Ми будуємо плани, уже подали кілька грантових заявок, адже ті, хто залишився вдома, потребують спільних вражень. Для нас важлива організація не лише культурних програм, а й представництво інтересів закарпатських угорців, для цього ми працюємо.
Сподіваємося, що наша громада, яка пережила вже стільки випробувань і труднощів – адже поневіряння закарпатських угорців тривають з 1920 року, – стане на ноги і залишиться на своєму місці. Сподіваємося, що всі переживуть ці часи зміцненими духом. На жаль, ми живемо в такий період, але, можливо, це для того, аби вміти цінувати те, що маємо. Ми отримуємо від більшості відгуки про бажання повернутися на Закарпаття, і, на мій погляд, це дуже важливо з відстані трьох років.
Західну громадську думку суттєво розділило попереднє інтерв’ю Такера Карлсона, яке він узяв у Володимира Путіна. І от після виборів у США колишній телеведучий вирішив знову приїхати росію. Цього разу для того, щоб зробити інтерв’ю ще з одним впливовим політиком Кремля – Сєргєєм Лавровим.
Американський медійник Такер Карлсон, який є прихильником консерваторів, повернувся до росії, аби записати розмову з міністром закордонних справ рф Сєргєєм Лавровим. Про це колишній телеведучий повідомив на своїй сторінці в мережі.
На відео, зробленому біля Кремля, Карлсон сказав, що запитає Лаврова, чи прямують США та росія до потенційного ядерного конфлікту та чи вірить Москва, що Трамп припинить війну в Україні.
Екстелеведучий також зазначив, що покаже це інтерв’ю «вже незабаром», але точну дату не назвав.
Такер Карлсон, колишній співробітник Fox News, на початку року приїхав до Москви і став єдиним американським журналістом, який спілкувався з російським президентом після початку російсько-української війни. В інтерв’ю Путін сказав, що війна може закінчитися за кілька тижнів, і підкреслив, що ніколи не пропонував Закарпаття прем’єр-міністру Угорщини Віктору Орбану.
Згодом президент росії повідомив, що вдячний Такеру Карлсону за цю розмову, але був здивований тим, що журналіст не перебивав його і не ставив гострих запитань. «Чесно кажучи, я не зовсім задоволений цим інтерв’ю», – заявив згодом Путін.
Тодішній візит Карлсона до росії суттєво розділив громадську думку Заходу, але російська реакція на приїзд журналіста до Москви була однозначно позитивною.
У Кремлі заявили, що Путін погодився на інтерв’ю, оскільки підхід колишнього ведучого Fox News відрізняється від «однобокого» висвітлення конфлікту в Україні багатьма західними ЗМІ. За словами президента рф, те, що він сказав в інтерв’ю про причини війни в Україні, на Заході перекрутили.
Чому не варто прати речі військових, обіймати їх чи тиснути руку, не попередивши про це? Чому їм важко стояти в чергах, особливо якщо хтось за спиною? Чому звичні для нас звуки «болять» військових? Як коректно взаємодіяти з військовими (на роботі та в побуті)? Як виявляється агресія в ці складні часи? Які є міфи щодо військових, як вони змінюються? Порушуємо дуже не просту тему спільно з психологом, кандидатом у психотерапевти, співзасновницею БФ «Дерево мого життя» Ксенією-Терезою Тарнавською.
«Ніколи не забуду момент, коли після вистави «Витязь Янош» до мене підійшов маленький хлопчик і спитав: «Ви ще приїдете?» Ось чому це варто робити», – каже Вікторія Торпої, акторка закарпатського походження, котра нині працює в Угорщині в трупі «Дейріне». Місія трупи – привозити вистави у віддалені села, мешканці яких практично ніколи не були в театрі. З нагоди Дня святого Іштвана Вікторія Торпої була нагороджена Лицарським хрестом «За заслуги».
У зв’язку з цим акторка дала інтерв’ю угорському виданню Origo, скорочений варіант якого пропонуємо увазі читачів.
– Ви виросли в закарпатському селі Мужієво. Які цінності з дитинства зберігаєте донині?
– Я отримала дуже міцний фундамент для життя. […] У мене було багате дитинство, вагу якого відчуваю й тепер.
Мої батьки завжди спонукали нас бути вправними в житті. Щоб ми знали, до кого звернутися, якщо щось піде не так. Виховували бути самостійними так, що ми завжди відчували підтримку. Я навчилася, що годиться, а що ні. У нас була система в житті. Я приходжу зі школи, роблю уроки, а потім ще маю завдання. Ця система, вірю донині, дуже багато дає людині.
– Що ви отримали від Берегівського театру?
– На сцені Берегівського театру я виступала з 13 років. Це був значний період навчання. Там я в першу чергу навчилася своєї театральної мови. Але водночас і відповідальності. Не було ані реквізитора, ані перукарів, ані технічного персоналу, ми все робили самі.
Я знала, що які б труднощі не виникали, їх треба вирішувати. Так чи інакше. Ми не говорили про якусь проблему, ми вирішували її.
По суті, я отримала другу сім’ю, міцну згуртовану громаду.
Я бачила, як борються колеги. Бувало, що не отримували зарплати і жили з дня на день. Іноді ми їздили в Угорщину на гастролі. Хлопці: Жолт Тріл, Ласло Товт та інші – о третій ночі завантажували все у бус (костюми, декорації, техніку). Прибувши на місце, розпаковували, розміщували на сцені, переодягалися, давали виставу. Завжди з великим успіхом. Потім знову складали декорації в автобус, а після повернення на світанку випаковували їх у Берегові. А дівчата, пригадую, Неллі Сюч, Мелінда Орос, Магда Орос, Ілдико Бейреш, брали віники, совки й регулярно прибирали приміщення театру, коли було потрібно. Крім того, прибирали сцену під час виїздів на виступи. Питань не виникало. Потім увечері виходили до глядачів, і вони бачили їхні чудові вистави.
Аттіла Віднянський став сильною об’єднувальною силою для всіх артистів театру Берегова.
Я також навчилася, як треба ставитися до нашої професії. Не можна виступати перед публікою на півсили. Бо глядач – це найголовніше, де б ми не знаходилися. Я навчилася пристрасті, терпіння, необхідності жертвувати. Бачила відданість та фанатизм колег у доброму сенсі цих слів, а водночас і те, які дива творяться завдяки цьому. Я отримала надзвичайно міцний фундамент, міцну основу, які підтримують мене всюди, де б я не грала. Ця спільнота додала мені неймовірних сил і продовжує надавати сили досі.
– Ви отримали престижні нагороди, зокрема відзнаку за найкращу головну жіночу роль, зігравши у фільмі «Байстрюк сатани», на Угорському кінофестивалі в Лос-Анджелесі у 2018 році. Як ви дізналися про присудження такої почесної відзнаки?
– Фільм, знятий за мотивами однойменного твору Мігая Золтана Надя, починається з подій листопада 1944 року на Закарпатті й розповідає про них через долю 18-річної Естер Товт, яку я зіграла. Кілька жінок і дівчина йдуть купити продукти для рідних, які вирушають на «триденні роботи» (як ми знаємо, насправді «маленькі роботи» тривали набагато довше). Цю дівчину, Естер Товт, зґвалтували п’ятеро російських солдатів. Вона завагітніла й народила дитину – байстрюка сатани. Це безповоротно руйнує життя не лише самої Естер, але й тих, хто оточує її. Таким є короткий сюжет фільму.
Я мала можливість працювати разом з чудовими акторами, зокрема Жолтом Трілем, Неллі Сюч, Аттілою Кріштаном, Анною Дьорді, Фружіною Прегіцер, Іштваном Сіладі, Йожефом Ковачем.
Дуже важливим є те, що в цій повісті зображено кривавий період історії нашого Закарпаття. Ми втратили десятки тисяч чоловіків, про що згадуємо кожного року. Я знайома з родинами, які безпосередньо постраждали від цього жаху.
Після зйомок було зворушливо, що нарешті, через 70 років, ми можемо говорити про це, що про ці події був створений фільм. Старші або не могли, або не наважувалися торкатися цієї теми. Нарешті ми могли розказати про це через фільм, могли показати, через що пройшли люди.
Ми провели багато зустрічей із глядачами, під час яких 80-річні чоловіки та жінки дякували нам зі сльозами на очах, а також розповідали власні історії. Тоді ми всі відчули, що, можливо, через фільм нам вдалося хоч трохи полегшити їхню глибоку травму, торкнутися душі людей.
Фільм був представлений на Угорському кінофестивалі в Лос-Анджелесі.
Якось мені зателефонували. Я саме переживала дуже складний період, коли в мене були сумніви, чи добре я виконую свою роботу. Телефонував голова фестивалю, який запросив мене приїхати в Лос-Анджелес у листопаді. Я дуже люблю подорожі, пригоди… Тож, звичайно, поїхала. На церемонії нагородження я спокійно сиділа на своєму місці, коли оголосили ім’я оператора Габора Галаса, який є одним із найкращих у своїй справі. Я прийняла його нагороду, бо він не зміг приїхати. А потім чую своє ім’я. Що? Мій мозок повністю відключився, але я встала, вийшла, забрала нагороду, а коли повернулася на своє місце, почала усвідомлювати, що зі мною сталося. Це було велике щастя. […]
– У 2021 році ви стали лауреаткою Премії ім. Марі Ясаї…
– Це також був складний період для мене в плані творчості через епідемію коронавірусу. На електронну пошту прийшло повідомлення, що я номінована на премію й отримаю її. Велика честь уже і те, що хтось висунув мене, що я гідна цієї відзнаки. Я кілька разів перечитала лист, бо не вірила своїм очам. […]
– Близько чотирьох років тому був створений Театр Деріне, місія якого привозити вистави в маленькі населені пункти, де люди, можливо, ніколи раніше не бували в театрі. Як ви почуваєтеся в трупі?
– Я знала, що це буде мандрівний театр, ідея якого близька мені, адже з Берегівським театром ми також багато гастролювали. У перші роки я справлялася дуже добре, ми долали до двох тисяч кілометрів за тиждень і завжди максимально викладалися, бо в кожному населеному пункті на нас чекали глядачі. Чесно зізнаюся, що останнім часом я вже часто трохи втомлююся. Однак місія надзвичайно важлива. Як каже Деріне в п’єсі Ференца Герцега, ми несемо невидимий скарб.
Це місія, і ми докладаємо всіх зусиль, щоб дарувати радість глядачам у кожному селі та місті. […]
– В Україні триває війна. Як ви їздите додому? І чи їздите взагалі?
– Торік у липні ми представили виставу «Молодиця Деріне» в кількох угорських населених пунктах Закарпаття. На зворотному шляху було вкрай неприємно і страшно, бо на кордоні мене не хотіли пускати назад. Побачили в моєму паспорті, що я народилася в Мужієві, і сказали: вам не можна в Угорщину.
Я почала питати, який злочин я вчинила, чому це відбувається. Хотіла отримати пояснення. Забула запитати, чи хочуть мене відправити у військо, тому не пропускають.
Потім забрали мій паспорт на митницю і довго не повертали. Після майже півгодинної тяганини мене нарешті пропустили через кордон. Зізнаюся, мені було дуже страшно. Після цього я приїжджала на Закарпаття в листопаді минулого року, коли показували фільм «Байстрюк сатани», а потім була зустріч з глядачами. Тоді я вже вирушила додому лише після того, як керівниця Закарпатського обласного угорського драматичного театру Едіна Шін разом з Генеральним консульством Угорщини в Ужгороді та Консульством Угорщини в Берегові організували мою поїздку.
[…] Я попросила Аттілу Віднянського й керівника Театру Деріне Марка Домонкоша, аби берегівський театр залишався в моєму житті. А нинішня очільниця закладу Едіна Шін робить усе для того, аби я залишалася в трупі. Це нитка, яку неможливо перерізати. Я виросла на тій сцені, звідти почала й ніколи не відірву від себе. Берегівський театр досі дає мені багато енергії. Щодо війни, то я лише сподіваюся: те, що почалося, колись закінчиться. Навіть уявити не можу, що доводиться переживати моїм берегівським колегам-чоловікам, адже вони понад два роки не можуть поїхати додому. Коли ми виступаємо з гастролями на Закарпатті, я дивлюся на гори і моє серце завмирає. Дуже сумую за рідним краєм, але маю величезне сподівання, що це закінчиться і все продовжиться з того місця, на якому зупинилося.
Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ – головний вищий навчальний заклад для угорської громади Закарпаття. Тут навчають більш ніж за тридцятьма освітніми програмами українською, угорською та англійською мовами і щороку випускниками інституту стають сотні студентів. Ректор вишу Степан Черничко розповідає: за майже тридцять років роботи заклад став не лише освітнім, але і культурним центром, а з моменту повномасштабного вторгнення – ще й соціальним хабом. Війна стала іспитом на людяність, і Закарпатський угорський інститут, впевнені, склав його на відмінно.
Чи була Нацгвардія готова до повномасштабного вторгнення? Які завдання нині й від початку створення виконують військовослужбовці цього підрозділу? Що взагалі очікує рекрута?.. Про це й чимало іншого напередодні Дня Незалежності (а Нацгвардія існує фактично третину новішої історії нашої держави!) говоримо із заступником командира закарпатського підрозділу Національної гвардії України, підполковником Сергієм Сухановим.
З початку року закарпатські газовики перейшли під контроль держави. Змінилися реквізити для оплати послуги з розподілу газу, змінилася назва. Що ще змінилося для споживача – у інтерв’ю нашому телеканалу розповідає Андрій Мицик, виконуючий обов’язки Закарпатської філії ТОВ «Газмережі України». Говоримо також про те, у якому статі нині газові мережі краю, чи значна заборгованість з боку споживачів та чи стабільно постачатимуть газ цього опалювального сезону.
