В Ужгороді День угорської культури відзначили театральною виставою

День угорської культури з 1989 року відзначається 22 січня на згадку про те, що цього дня Ференц Келчеї завершив роботу над рукописом національного гімну в селі Сатмарчеке. Цьогоріч центральне свято Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) традиційно відбулося в Ужгороді, у стінах Закарпатського академічного обласного театру ляльок «Бавка».

Серед запрошених гостей – Генеральний консул Угорщини в Ужгороді Йожеф Бачкаї, консулка Угорщини в Берегові Андрея Фюлеп, заступник єпископа – головний секретар Закарпатської реформатської церкви, пастор Ужгородської реформатської церковної громади Янош Гедер, священник Ужгородської римо-католицької парафії Пейтер Яніг, заступник голови ТУКЗ-КМКС, очільник Мукачівського районного осередку організації, депутат обласної ради Ґейза Ґулачі, голова Ужгородського районного осередку ТУКЗ-КМКС, депутатка облради Лівія Балог, виконуючий обов’язки голови Виноградівського районного осередку ТУКЗ-КМКС, депутат облради Золтан Кудрон, директор телеканалу «ТВ21 Унґвар» Золтан Кулін, виконуюча обов’язки директора Закарпатського обласного угорського драматичного театру Едіна Шін, очільники місцевих осередків ТУКЗ-КМКС. Після представлення гостей, присутні прослухали та разом заспівали державний, а також національний гімни.

Першим зі святковою промовою виступив Генеральний консул Йожеф Бачкаї. Він подякував голові Товариства угорської культури Закарпаття Василю Брензовичу за запрошення на урочистий захід, організований з нагоди Дня угорської культури до 202-ї річниці національного гімну. Він зазначив, що 22 січня – важливе свято в календарі, коли вшановуються тисячолітні традиції, коріння, цінності, важливі для всіх людей, які називають себе угорцями: мова, історія, спільна культура.

– «Гімн» Ференца Келчеї — це не просто видатне досягнення угорської літератури, а набагато більше. Цілий народ – де б не жили його представники у світі – сприйняли його своїм. Наша національна молитва втілює принцип, що без знання минулого немає сьогодення та майбутнього. […] У ці дні нашу національну ідентичність зміцнюють різноманітні заходи. Слова вдячності заслуговують усі наші брати і сестри, що живуть поза кордонами угорської батьківщини, від Ужгорода до Торонто й до Австралії, які, часом у найважчих політичних і екзистенційних умовах, особливо на Закарпатті, незважаючи на щоденні виклики російсько-української війни, плекають, розвивають та зберігають угорську мову та культуру, – підкреслив дипломат, зізнавшись, що для нього ніде в світі національна молитва угорців не звучить так гарно, як тут, у селах над Тисою, в містах, у церквах і на заходах.

Генеральний консул наголосив, що закарпатські угорці за допомогою освітніх і культурних закладів доклали і продовжують докладати значних зусиль для збереження угорської культури та угорської ідентичності, збагачуючи свою батьківщину і європейську спільноту.

– Роблять вони це на благо не тільки собі, Угорщині, а й Україні загалом. Для мене, як для Генерального консула, завжди було важливо надавати всебічну підтримку культурним організаціям угорців, створювати матеріальні умови для їхньої діяльності, – зазначив Йожеф Бачкаї, подякувавши за цінну роботу, що ведеться в нашому краї, за відданість організацій, щоденну витримку і зусилля. – Уряд Угорщини приділяє цьому особливу увагу й особлива підтримка угорської мови та культури залишатиметься однією з головних національних політичних цілей і в майбутньому.

Від імені Товариства угорської культури Закарпаття виступила Лівія Балог. Вона зокрема наголосила, що для неї велика честь вітати присутніх від імені організації з нагоди Дня угорської культури в Ужгороді, та назвала відрадним можливість зібратися і вшанувати основи закладення національної єдності, створення угорського гімну.

– До 19 століття угорці не мали національного гімну. Як і багато інших народів Європи. Ференц Келчеї, який під час антиконституційних заходів Віденського двору з 1815 року жив у Сатмарчеке, у січні 1821 року написав свій найбільший шедевр патріотичної поезії – гімн. Вперше його публічно виконали 10 серпня 1844 року на верфі в Обуда під час спуску на воду пароплава «Сечені», — повідомила Лівія Балог, пригадавши історичні події, пов’язані з гімном, який став національною молитвою угорців.

– Молитва, породжена національним романтизмом, – це звернення до Бога, яке зважає на славне минуле нашого народу, його гріхи та поразки. Рядки гімну зрослися з нами і стали символом нашої єдності, – наголосила Лівія Балог, посилаючись на те, що він виконується на знак визнання видатних досягнень, а також, ймовірно, через настрій молитви, не лише у видатні моменти. – Він звучить і в найбезвихідніших ситуаціях, на межі трагедій. Як прозвучав у Селменцях, по обидва боки села, розділеного навпіл колючим дротом, з вуст чоловіків – в’язнів ГУЛАГу в бараках, чи після подій 1848, 1944 або 1956, коли це було заборонено. Але винищити його вже було неможливо навіть силою найбільшої заборони. Тому що він став символом. Символом віри всіх угорців.

Очільниця Ужгородського районного осередку ТУКЗ-КМКС також зазначила, що ідентичність збудувалася з цих символів, повідомлень, слів, кроків, волі і таланту.

– Це те, що живить і надає сил. Незалежно від викликів, які чекають попереду. Ця спільна єдність не має кордонів. Вона всюди, де розуміють угорське слово і говорять мовою однієї культури. Скрізь, де живуть угорці. І немає жодної зовнішньої сили, яка б примусила відмовитися від цих рядків, адже вони стали з нами одним цілим, – підкреслила Лівія Балог. На завершення, цитуючи слова Левринца Сабо, вона побажала представникам угорської національної культури, щоби рядки Келчеї наповнили серце кожного угорця гордістю, щоби віра, яка живиться угорською культурою, долала невдачі, і щоби ця віра давала сили і тут, на Закарпатті, «нести свою долю, як це прописано».

Після вітальних промов глядачі переглянули виставу Закарпатського обласного угорського драматичного театру «Паперовий змій» у постановці Естер Дєві-Біров.

Виконуюча обов’язки директора театру Едіна Шін у коментарі нашому виданню повідомила, що п’єса розповідає історію, яка, ймовірно, знайома багатьом жінкам Закарпаття, оскільки життя 5 сестер характеризується відсутністю, браком чоловіків. Ми зустрічаємо їх у життєвій ситуації, в якій вона застрягли, вони хочуть привнести в своє життя природні речі, одруження, народження дитини, але цьому на заваді зовнішні фактори чи внутрішній біль. В результаті вони несуть через своє життя ці невисловлені страждання.

Події розгортаються в Ірландії, де живуть 5 сестер і позашлюбна дитина однієї з них. Хлопчик Майкл Манді живе на фермі поблизу маленького села в графстві Донегал зі своєю матір’ю та її 4 сестрами. Саме він виступає оповідачем, який веде глядача в часі та просторі протягом вистави. Дуже нечасто з’являється його батько – старший брат сестер, місіонер, який повертається з Африки з дивними поглядами. Тим часом дитина помалі виготовляє паперового повітряного змія й іноді спонукає 5 жінок до танцю під музику, що лунає із ще працюючого радіоприймача, і тоді виходять на поверхню емоції, затамовані через наближення громадянської війни в Іспанії. Браян Фріл малює різнобарвну картину людської природи через сімейну драму.

– У повісті багато схожого з життям тих жінок, які через несподіваний поворот подій змушені бути далеко від своїх коханих, чоловіків, синів, батьків, приречені на самотність, усамітнення, незалежність. Ми хотіли висловити цей біль на сцені через історію цих жінок. Також простежується лінія, яка також, можливо, знайома: повернення члена сім’ї, який провів багато років далеко від дому. Які зміни це принесе в життя членів родини, чи зможе він повернутися на те місце, яке давно покинув, чи зможе продовжити життя там, де залишив? Варто говорити про ці життєві ситуації. Важливо, щоби за допомогою мистецтва, побачивши себе і власну ситуацію на сцені, ми наважилися сміливо про це говорити. А у великій громаді, у своїй закарпатській угорській громаді, мабуть, ще легше розрадити. Саме це і стало метою нашої постановки, – підсумувала Едіна Шін.

Вікторія Рего/Rehó Viktória/Kárpátalja hetilap