Святкова розмова із Шандором Мілованом

Святкова розмова із Шандором Мілованом

15:42 Квітень 15, 2021

Життя 2665 22 хвилини

Magyar

Шандор Мілован, який нині живе з дружиною у Виноградові, днями відзначив свій 80-й день народження. З цієї нагоди ми поспілкувалися з ним про його життя, місто, роль Товариства угорської культури Закарпаття (КМКС) та нинішню ситуацію закарпатських угорців.

Шандору Міловану було лише 15 у 1956 році, коли він зі шкільними товаришами виготовляв та розклеював плакати на підтримку Угорської революції в рідному Виноградові. Через антирадянську діяльність після закінчення 9-го класу йому присудили чотири роки позбавлення волі, а після зміни режиму за сміливість, виявлену в 56-му, відзначили високими нагородами. Вступити до вищого навчального закладу Шандор Мілован не мав можливості. Закінчив торговельний технікум, після чого працював на різних підприємствах. Був одним із засновників ТУКЗ-КМКС, нині – почесний голова організації. З 2001 року протягом тривалого часу під псевдонімом Tithli вів колонку в щотижневій газеті Kárpátalja.

У Шандора Мілована дві дочки та четверо внуків, з якими через епідемію коронавірусу певний час не має можливості бачитися.

80-річний Шандор Мілован

– Ви народилися у Виноградові. Як місто змінилося з часу вашого дитинства?

– Те Виноградово, де я народився, уже пішло в небуття. Населення зросло вдвічі, місто значно розрослося. Багато мешканців виїхало в Угорщину, багато померло, навіть кладовище змінилося, немає вже старих поховань.

Моє рідне місто дуже цікаве. Кажу, цікаве, бо сказати гарне – не можу. Населений пункт «нанизаний» уздовж трикілометрової вулиці. Нещодавно видали книжку на 600 сторінок під назвою «Виноградів – моє місто». Це масштабна, поважна праця, яка містить багато цікавих даних. Автор Іван Біланчук також більше пише про чудове розташування міста, бо воно справді є таким: Виноградово простягається під Чорною горою, захищене від північних вітрів. Тут є красиві та менш красиві будівлі, але центру, як у Мукачеві чи Берегові, немає. Однак, якщо захотіти, можна визначити й три центри. Будівлі дуже різні, стара Угорщина залишила нам руїни замку Канків, палац Перені, старі храми, будівлі школи та повітової ради. Чехи звели сучасну лікарню, щоправда, на околиці, а також ратушу, яка непогано вписалася б у невеликому містечку неподалік Праги або десь у Німеччині.

Радянська влада побудувала поліклініку, справжню радянську будівлю, безхарактерну, сіру. За 30 років незалежності України були зведені два великі храми. Один із них чудовий, сучасний греко-католицький. Другий – православний, який мав би прекрасний вигляд як архітектурна пам’ятка в Новгороді, Пскові чи десь іншому куточку Росії як свідчення знання старих майстрів, але тут його вилили із залізобетону, і споруда має таку ж цінність як скрипка з пластику.

Словом, я люблю Виноградово і вважаю, що маленьке містечко набагато краще допомагає людині зрозуміти світ, ніж велике місто чи село. На околиці маленького містечка все ще живе сільське господарство, є кілька великих фабрик з робітниками, інженерами, лікарні з медичним персоналом, різні конфесії, з кожної верстви суспільства линуть потоки інформації. Усі між собою знайомі, ми знаємо лікарів, директора заводу, начальника міліції, знаємо, де знаходить прихисток жебрак. Село ж одноманітне, тоді як у великому місті є все, але далеко від пересічного мешканця.

– У 1956 році ви були 9-класником Виноградівської угорської середньої школи. Разом зі своїми товаришами виготовляли листівки, а після слідчого ізолятора потрапили у виправну колонію для неповнолітніх…

– Мене заарештували 24 червня 1957 року. Для КДБ не складало труднощів нас знайти, двоє підсудних першого ступеня, Йожеф Іллейш та Янош Варга, першу листівку повісили у дворі угорської школи Виноградова. Саме вони розпочали акцію з поширення листівок, точніше, плакатів. Ми всі були учнями цієї школи.

Перед нашим будинком зупинився автомобіль «Побєда», з нього вийшли двоє в цивільному, провели обшук у домі із залученням свідків, затим мене посадили в машину, і ми поїхали до місцевого управління КДБ. Лише через багато років потому я зрозумів, чому ті чоловіки почувалися некомфортно під час поїздки. Я вперше в житті сидів у машині, виявляв до неї великий інтерес, ставив питання, насолоджувався поїздкою. Мені було 16 років, ще дитина. Це не було схоже на затримання злочинця, ворога держави.

Шандор Мілован у виправній колонії для неповнолітніх (1958–1959)

– Що сталося після цього?

– Наступного дня мене повезли до Ужгорода, але вже у спецтранспорті. Допити тривали два місяці, фізичне насильство не застосовувалося, це вже був період Хрущовської «відлиги». Суд виніс вироки: Йожеф Іллейш отримав шість років ув’язнення, Янош Варга – п’ять, Золтан Ковач і я – по чотири, а Іштван Дудаш – три. Нас перевели до Ужгородської в’язниці. Бо до того часу ми «гостювали» у в’язниці КДБ.

У великій в’язниці провели п’ять місяців. Будівля була сучасною, але двоярусні ліжка були дерев’яними, і ми виявили багато написів з іменами з Будапешта, Сольнока та Мішкольця. Нас би вже давно перевели, якби не добра воля начальника тюрми, він уже знав, що буде амністія до 40-ї річниці революції 1917 року й нас відпустять додому. Амністія і справді була оголошена, але не для політичних в’язнів. Це стало великим розчаруванням. Нас доставили потягом до Львівської в’язниці.

– Це, мабуть, було великим потрясінням для вашої мами…

– Батько помер у таборі в Сибіру, прийшла лише звістка про його смерть. Я був єдиною дитиною, для моєї матері справді став потрясінням цей жах, тим більше, що в 1947 році мій двоюрідний брат, Янош, повернувся з трудового табору з туберкульозом і на очах у родини помер за три місяці.

– Наскільки жорстокою була радянська колонія для 16-річного хлопця?

– Я був невеликий, худий, блідий… Іллейша та решту моїх товаришів після того, як їм виповнилося 18, перевели до таборів. Імовірно, тому в них ці події залишили глибший слід. Я ж зміг повернутися з колонії для неповнолітніх, мені пощастило, адже цей заклад був найгуманнішим з-поміж десятків інших. Зокрема тому що вихователями тут були офіцери кремлівської гвардії, нове керівництво перевело їх у Дубно, невелике українське місто. Квартира, як і родина, залишилися в Москві, і вони їздили туди-сюди. Ці військові офіцери завжди були підтягнуті та елегантні. Вони нагадували більше царських офіцерів, ніж радянських військових.

– Як склалися ваші стосунки з іншими засудженими неповнолітніми?

– Я зустрівся з неповнолітніми українськими політичними в’язнями. Ми дискутували, який народ більше постраждав від комунізму, український чи угорський, і мріяли, як вільно житимуть народи після розпаду Радянського Союзу. Я ніколи навіть не уявляв, що колись станеться те, що є зараз.

– Вас не зламало ув’язнення?

– Не дуже. Узагалі я позитивно налаштований, з гарним почуттям гумору, оптимістичний чоловік.

– Після виправної колонії радянська влада ускладнила вам інтеграцію в суспільство?

– Після повернення КДБ двічі намагався завербувати мене, я не піддавався, а потім вони залишили мене в спокої. Утисків не було, лише під час вступу до університету мені грубо відмовили. Пізніше я теж не відчував ніякого впливу свого минулого із судимістю, за винятком того одного випадку, хоча, незважаючи на Хрущовську «відлигу», Радянський Союз був державою, де, згідно з кримінальним кодексом, за незаконне володіння зброєю давали чотири роки, а друкарською машинкою – шість.

– Якими вам запам’яталися 60-ті, 70-ті, 80-ті роки, Радянський Союз? Ви згадуєте ті часи з ностальгією? Адже саме тоді ви були молодим…

– Я добре жив у радянські часи. Десь я вже говорив про це або писав, що мені пощастило, адже Божественне провидіння пов’язало моє життя з двома чудовими людьми, це мої мати та дружина. Я всім завдячую їм, вони дуже любили одна одну і разом терпіли мене. Моя мати померла в 94-річному віці, а з Йоликою, дружиною, живемо разом уже 57 років. У радянські часи ми жили по-радянськи, щороку їздили на відпочинок до моря, спочатку літаком до Гагри, потім мотоциклом об’їхали Крим, пізніше на машині їздили з друзями на відпочинок з наметами до моря на пляжі на околицях Одеси.

– Як ставилися до тодішньої політики?

– За радянських часів до політики ставився, як багато хто до спорту, коли не займаються ним, але відстежують кожну спортивну подію і газету починають читати зі спортивної рубрики. Окрім щоденних видань, я виписував газету Valóság («Реальність») та тижневик Magyarország («Угорщина»). Газета Valóság призначалася для політично сприйнятливих, з великою кількістю цікавих даних, а видання Magyarország було рупором режиму Кадара. Радянський занепад розпочався набагато раніше, ніж це відчув пересічний громадянин, тому в мене не було страху, наприклад, я також долучився до акції з подачі клопотання Вілмоша Ковача.

– Коли ви познайомилися із Шандором Фодо?

– Я контактував з ним уже на початку 70-х. Ми з дружиною Йоликою відвідували інтелектуальну майстерню Ержебет Крюжей у Мукачеві.

– Ви були присутні на засіданні, коли створювалося Товариство угорської культури Закарпаття (КМКС) у 1989 році, і вас одразу обрали членом наглядової ради організації. З 1992 по 2011 рік ви були заступником голови ТУКЗ-КМКС. Якою, на вашу думку, була роль організації в той період? Що б ви виділили з досягнень за ті два десятиліття?

– Про Шандора Фодо можу сказати, що він був генієм, з усіма плюсами і мінусами цього. Генія визначають після його роботи, створена ним організація витримала всі випробування часом. Не применшуючи результатів діяльності Міклоша Ковача та Василя Брензовича, Товариство витримало багато років протистояння та зіткнень, організація працює. Ми справді зрозуміємо це, якщо порівняємо з іншою угорською організацією. Протягом 12 років у неї був сприятливий період, але не змогла зміцнитися, бо мала поганий фундамент, а будувати дім на піску не можна. Фодо збудував свій на скелі, точніше, на простих угорцях, а не тих, що гордо б’ють себе в груди.

– Що було таким геніальним у ТУКЗ-КМКС?

– Якщо ви вже будь-якою ціною хочете отримати приклади щодо цієї словесної конструкції, дозвольте мені виокремити один (повірте, їх є кілька). Зокрема він не дозволив «розбавити» посаду заступника голови. Адже, згідно зі статутом, у голови ТУКЗ-КМКС можуть бути лише два заступники, не так, як це відбувається в політичних партіях: пів дюжини заступників голови, і відповідальність втрачається.

18 років, коли я був заступником голови ТУКЗ-КМКС, не були складними, оскільки це був період важкого будівництва. «Передова» інтелігенція покинула Товариство ще того року, коли мене обрали на цю посаду, – пішла ліворуч, але зрештою опинилася праворуч. Націоналісти уникали ТУКЗ-КМКС як біс ладану – вони пішли праворуч і виявилися ліворуч. А ми твердо дотримувалися національних інтересів. Це було б неможливим без масштабної роботи, зокрема, Гейзи Гулачі.

– Ви також зробили сміливі кроки, адже на початку 90-х років, коли в Угорщині розпалися сільськогосподарські колективні господарства й з’явилися значні можливості у вищій сільгоспосвіті, ви мали сміливість заявити, що угорцям Закарпаття потрібні не сільськогосподарські фахівці, а педагоги. Ви взяли на себе відповідальність за наслідки цього…

– Я був новоспеченим заступником голови, коли мене запросили на урочисту церемонію підписання разом із Ілдикою Орос. Тоді Шандор Фодо був у відпустці. Окрім ректора та керівників Університету сільськогосподарських наук м. Геделле, були присутні державний секретар Міністерства сільського господарства Угорщини, тодішній Генеральний консул Угорщини в Ужгороді, голова Всесвітнього союзу угорців Шандор Чорі та ряд інших високопосадовців.

Договір був підготовлений. Тодішній прем’єр-міністр Йожеф Анталл, навпаки, попросив ТУКЗ-КМКС підписати угоду і негайно перерахувати гроші для організації навчання аграріїв на Закарпатті. Порадившись з Ілдикою Орос, я повідомив, що ми не можемо це підписати. Нам потрібні не сільськогосподарські фахівці, а вчителі та педагоги. Посмішка зникала з їхніх облич. Усі, крім Шандора Чорі, сприйняли нас, як пихатих жебраків, яким щось дають, а вони відмовляються брати. Дивилися вовком і навіть не запросили нас на урочисту вечерю після події.

– Політичне середовище та суспільство дуже змінилися за останні три десятиліття…

– Спочатку ми боролися за свої колективні права з радянським, російським шовінізмом, а потім з українським націоналізмом. Російська імперська, рафінована політика меншин не хотіла визнавати нас спільнотою. Очільники партій та державні діячі проголошували тексти про багатоетнічне Закарпаття, перераховували національності та згадували угорців 14-ми у списку після латишів та поляків.

А тепер ми дожилися до того, що нас звинувачують у сепаратизмі. Звичайно, самі обвинувачі не сприймають це серйозно. Це звинувачення було б смішним, якби не було настільки сумним та жалюгідним. Усе це гарний привід, щоб відвернути увагу від катастрофічної економічної ситуації та інших великих проблем. Адже як інакше можна назвати той факт, що три з половиною мільйони громадян покинули країну, і цей процес ще триває, більшість із цих людей ніколи не повернуться на батьківщину. Ми, угорці, втратили в 1956 році 150 тисяч чоловік, і їх досі бракує.

– На вашу думку, чим можна пояснити те, що угорці Закарпаття, кількість яких швидко зменшується, вважаються ворогами в нинішній Україні?

– На позаминулих виборах до обласної ради дві угорські партії виступили добре, ми усвідомили успіх. Йосип Борто став першим заступником голови ради, Ілдико Орос – головою комісії з питань освіти. На минулих виборах шляхи двох угорських партій розділилися. Як вдалося досягти цього тим, у чиїх інтересах це було? Не знаю. Усе ж ситуація склалася гарним чином, ТУКЗ-КМКС досягло попереднього результату й хотіло брати участь у політичному житті області…

Це стало підсумком десятиліть роботи Товариства. Добре організована громада показала свою силу. Це вибило з колії тих, хто отримав погані результати на виборах. Потрібно було пояснити невдачу, тож задіяли те, що було під рукою.

– Чи маємо ми майбутнє в цій країні?

– На мою думку, майбутнє угорців на Закарпатті залежить від того, як розвиватимуться відносини Угорщини та України. Я не наважуюся давати прогнози щодо України, мені прикро за цю країну, яка варта кращого. А доля Угорщини буде вирішена у 2022 році.

Політика не таке складне ремесло, яким здається, звісно, лише для того, хто розуміє її й має мету, а також надійний компас. Було б добре, якби українці також дотримувалися цієї простої, чіткої лінії, яку висловив Вінстон Черчілль: «Великобританія не має ані ворогів, ані друзів, Великобританія має лише інтереси». Це є основою і політики Орбана. ТУКЗ-КМКС також веде відповідну політику.

– Як проходять будні 80-річного Шандора Мілована?

– Епідемія дуже погіршила якість нашого життя, ми скучили за внуками, рідними. Дружні стосунки скоротилися… Бджільництво як хобі ще є, у ТУКЗ-КМКС звання «Почесний голова» означає членство в правлінні, тож я беру участь у його засіданнях.

Жолт Бадо/Badó Zsolt/Kárpátalja hetilap

social
Слідкуйте за нами у соцмережах
subscribe
Хочеш читати новини поки нема інтернету?

Підпишись на спеціальний телеграм канал де кожна новина розміщена у повному обсязі. Твій телефон завантажуватиме новини у фоні тільки тоді, коли це можливо, і ти завжди будеш у курсі останніх подій.

Підписатися
subscribe
Підписка
Оформіть підписку
Приєднуйтесь до нашого списку розсилки, щоб отримувати актуальні новини на свою пошту.
Ми не розсилаємо спам, ми поважаємо вашу приватність.
Новини дня