Варга Адальберт: «Перестати займатись новинами з одного дня на інший не виходить»

1 січня кореспондент угорського Інформаційного агентства «МТІ» Варга Адальберт пішов на пенсію, і з цього приводу Генеральне консульство Угорщини в м. Ужгород та уповноважений міністра з питань розвитку Закарпатської області нагородили його роботу пам’ятною дошкою.

Журналіст газети Карпатолйо з цієї нагоди завітав до нього в гості в с. Єсень та підготував інтерв’ю.

Уродженець села Єсень, Варга Адальберт протягом 25 років був кореспондентом Угорської телеграфної агенції (МТІ) (угор. Magyar Távirati Iroda). Новини, які виходили з-під його пера, друкувались у газетах та лунали по радіо – як в Угорщині, так і на Закарпатті. Тим не менш, він пропрацював 33 роки в редакції угорськомовних підручників в м. Ужгород та 20 років поспіль був її керівником.

– Ще в юному віці його завжди цікавило те, що відбувається у світі навколо, він навіть слухав радіо під час катання на велосипеді…

– Із п’ятирічного віку я був постійним слухачем радіо, і досі не минає й дня, щоб я не стежив за тим, що відбувається у світі. Ця допитливість у мене в крові, мене завжди усе цікавить. Саме тому я став кореспондентом новин, адже в мені автоматично фіксувались фрази та кліше, якими слід подавати новину.

– Народився Варга Адальберт в 1956 році в невеличкому селі Саловка, із трьох боків оточеному прикордонною огорожею. Батько був залізничником, мати – домогосподаркою, крім того у Адальберта є дві молодші сестри. Що зумовило вашу відкритість до навколишнього світу в дитячому, а пізніше і в дорослому віці?

– Мій прадід Ференц Сабов жив і працював у США 20 років, та й по сусідству також мешкало декілька літніх «американців». До 7-річного віку прадід водив мене до дитсадка, виховував мене. Я проводив із ним дуже багато часу. Інший мій прадід – Петер Шомоді – провів багато років в Аргентині. Отож два прадіди постійно вели дискусію про свій «американський досвід», де і як вони працювали, в яких містах мешкали, і, звісно ж, постійно політизували, обговорювали світові події. Це був період холодної війни, карибської кризи, і я все ще пам’ятаю, як вони курили люльку біля воріт і обговорювали актуальні новини. В цьому маленькому, ізольованому селі, розташованому на лінії кордону, ці літні чоловіки заохочували мене читати та слухати радіо – для того, щоб «вирватись» із цієї ізоляції. Іншою темою завжди були радянські табори (ГУЛАГ). Якщо в Саловці збиралось принаймні троє чоловіків, то протягом десяти хвилин темою обговорення ставали саме табори. Я ніяк не міг зрозуміти, чому після розпаду СРСР усі навколо стверджували, начебто в радянські часи ця тема була забороненою. В Саловці вона була головною темою обговорень, про неї завжди і всюди згадували: на весіллях, коли різали свиню, у перервах від роботи на полі тощо. Це пояснюється тим, що в 1944-му майже 14% населення Саловки – усіх здорових чоловіків, здатних працювати, – було насильно депортовано і ув’язнено. Додому повернулося усього 44 із них. У селі майже не було родини, яка б не постраждала від тієї страшної трагедії, і для мене це було визначальним досвідом – із самого дитинства я ненавидів комуністів і весь Радянський Союз, чесно кажучи, ніколи цього не приховував.

– На той час початкова школа в Саловці також була особливою…

– Директором школи був Володимир Роман – русин за походженням, розмовляв п’ятьма мовами (угорською, русинською, українською, російською та французькою), багато подорожував та був надзвичайно високоосвіченим чоловіком. Він закінчив юридичну школу в Празі, потім був практикантом в адвокатському бюро старшого брата в Будапешті, більше того, йому також пощастило взяти участь у програмі обміну студентів – протягом одного року навчався в Стразбурзькому університеті. Удома, в сімейному колі, жили вони в будівлі школі – спілкувались один з одним на п’яти мовах, а разом із тещею та дружиною навіть давали камерні концерти, грали класичну музику та співали народні пісні. Салоцька школа була чудово оснащена – мала своє бджільництво, у ній розводили голубів та кроликів, мотивували зразкове спортивне життя, організовуючи змагання на санях та лижах. Спортивні майданчики були чудово забезпечені, а спорядження вистачало на всіх, сьогодні багато хто не може такого навіть уявити. Мені було сім років, коли я здійснив свій перший політ, – для нас, школярів, організували екскурсійний політ з ужгородського аеропорту. Володимир Роман, якщо помічав у когось талант, усіляко спонукав його до навчання, можливо, саме тому в цей час із цього маленького угорського села на березі Тиси вийшло так багато високоосвічених людей, майбутніх громадських діячів, керівників. Пізніше я закінчив середню школу в Есені, а повну середню освіту здобув у м.Чоп. Можу з упевненістю сказати, що в цих школах викладали вчителі з винятковими здібностями та високим рівнем підготовки. Чопська школа була однією з найкращих угорських шкіл Закарпаття у сімдесятих роках.

– Ви були першим перекладачем при Генеральному консульстві Угорщини в Ужгороді, де перекладали на українську, угорську та російську мови. Ви також розмовляєте німецькою та англійською. Як та коли вам вдалося оволодіти цими мовами?

– Німецьку я освоїв ще в шкільному віці, в Чопській школі. В мене була мета – вступити на кафедру німецької філології до Тартуського університету, що в Естонії.

Будучи старшокласником, я брав участь у зборі підписів за ініціативи Шандора Фодо в місті Тарту. Російської мови я не знав, тому, хоч і став старанним учнем, був переконаний, що в Ужгороді мене не приймуть до університету. Я часто виходив на чопський вокзал, щоб поспілкуватись із пасажирами потяга Відень-Москва, які гуляли пероном, поки на вагонах міняли колеса. Ініціював розмову з ними та просив, аби вони вчили мене, як правильно вимовляти німецькі слова. Як наслідок, я досить добре освоїв німецьку мову.

У 1973-му, неочікувано для всіх, – завдяки збору підписів Фодо Шандора – абітурієнтам дозволили складати вступні іспити в УжНУ угорською мовою. Мою вчительку біології звали Тлусті Варвара, завдяки їй я обрав іншу спеціальність, а також зайняв друге місце на обласній олімпіаді з біології. Іспити я склав на відмінно, і мене зарахували на кафедру біології, до Ужгородського державного університету. Навчався я на стаціонарі. Високий рівень чопської школи добре ілюструє той факт, що більшість моїх однокласників здобули вищу освіту.

Спочатку мені було важко в університеті через те, що я не знав російської мови, однак знання німецької мені дуже допомогло зрозуміти її граматику. Я почав вчити одночасну українську й російську. А на другому курсі вже конспектував російські лекції українською, для проходження педагогічної практики обрав саме українську школу, адже в угорську мене не пускали. Будучи школярем, я почав знайомитися з англійською, бо був величезним шанувальником року та блюзу, і хотів розуміти тексти тих пісень, які я щодня слухав по радіо в ефірі англомовних програм: як-от «Голос Америки» та «BBC», але по-справжньому опанувати цю мову так і не вдалося.

– У свої студентські роки ви часто підробляли влітку гідом, а згодом працювали у якості інженера-перекладача у Чернігівській області, карантинним наглядачем на кордоні, працівником лабораторії Чопської гідравлічної станції, керівником станції біологічного очищення води в Саловці, а також товарознавцем у Торгово-промисловій палаті в Ужгороді. Як ви стали перекладачем та редактором видавництва підручників, а згодом кореспондентом інформаційного агентства?

– У 1986 році, за рекомендацією мого друга Михайла Дебрецені, я став членом ужгородської редакції видавництва підручників, штабквартира якої знаходилась у Києві. У той час вона мала назву «Радянська школа». Пізніше я очолював редакцію протягом 20 років.

Після розпаду СРСР, у 1991-му, нам не вистачало ані роботи, ані заробітної плати. З Києва нас повідомили, щоб усі шукали собі інше місце роботи. І от тоді я почав писати статті для угорських газет. Кілька років я був кореспондентом видання «Угорський вісник» (угор. Magyar Hírlap), а також писав статті на тему – політичний аналіз для тижневих газет – таких, як «Угорщина» (Magyarország), «Всесвітній альянс» (Világszövetség) та «Угорський апельсин» (Magyar Narancs). Я знову ввів жанр політичного аналізу на Закарпатті після перезапуску видання «Закарпатський огляд» (Kárpátaljai Szemlе). Пригадую, як мої колеги питали мене: «Ти не боїшся писати на такі чутливі теми?»

– Починаючи з 1995-го, ви почали звітувати для Інформаційного агентства «МТІ»…

– Першим закарпатським кореспондентом агентства «МТІ» був мій земляк, уродженець с.Саловка – Адальберт Сабов, колишній заступник головного редактора видання «Правдиве карпатське слово» (угор. Kárpáti Igaz Szó) – загальнодержавна суспільно-політична газета угорською мовою, яка видається на Закарпатті. Після того, як він несподівано вирішив переселитись до Угорщини, мене знайшов Василь Брензович та спитав, чи не маю бажання стати кореспондентом угорського інформаційного агентства замість нього. Декілька моїх статей, які публікувались в «Угорському віснику», сподобались керівництву «МТІ», і мене запросили на роботу. У «МТІ» мою роботу цінували, до мене завжди ставились із повагою, можу вас запевнити.

– Робота кореспондента інформаційного агентства відрізняється від журналістики, якою ви займалися до того?

– Мені доводилося бути дуже обережним, аби не написати такого, що могло спричинити непорозуміння або конфлікт у стосунках між двома країнами. Перефразовувати заплутані речі, події та промови коротко і ясно для пересічного читача. У нас діяло правило: про важливі події потрібно повідомляти протягом півгодини, навіть якщо у дуже короткій формі. Часто бувало, що до моменту закінчення якоїсь події я вже надсилав новину про неї – суть роботи інформаційних агентств полягає в точності, надійності та швидкості подачі інформації.

Із 2006 року протягом декількох років «MTI» не мало кореспондента в Києві, у цей час я також повідомляв про всеукраїнські заходи. Варто також зазначити і те, що,, будучи кореспондентом протягом 30 років, я мав можливість зустрічатися, спілкуватись майже з усіма угорськими та українськими президентами, прем’єр-міністрами та провідними політиками. До речі, ці контакти та зв’язки я використав на користь видання підручників для закарпатських угорськомовних шкіл.

– 1995 був золотим віком журналістики та друкування газет, адже не було інтернету. Яким чином можна було надіслати новини до Будапешту в ті часи?

– Я набирав свої статті на друкарській машинці і надсилав їх факсом, але, починаючи з 1996-го, в мене вже був ноутбук. Чорно-білий ноутбук, який мені подарував MTI в той час, був настільки дорогим, що за цю ціну можна було придбати новий автомобіль. Я був першим закарпатським журналістом, включаючи українських колег, у якого був такий комп’ютер. Спочатку не було інтернету, але у мене в ноутбуці був модем для підключення до телефонної мережі. Саме так я і надсилав матеріали.

Фото Варга Адальберт (посередині) після вручення меморіальної плакетки у Генеральному Консульстві Угорщини м.Ужгород

– Сьогодні багато людей знають, що в 70-х і 80-х роках ви надсилали листи західним радіостанціям…

– Так, я слухав західні радіостанції зранку до ночі. Але надіслати листа із Закарпаття на захід було просто нереально (у мене було чимало спроб). Однак незабаром я здогадався, як можна доправити листи до адресата через Москву. Використовуючи секретний шифр, я писав листи для музичних програм англійського «BBC» та «Вільній Європі» понад півтора десятиліття. Я був єдиним, хто писав із Радянського Союзу до угорських штабів двох радіостанцій. Мої листи стосувалися рокмузики, але я завжди включав крихітку критики радянської системи до своєї писанини. Сьогодні важко навіть уявити, наскільки сенсаційним було те, що фанат угорської рокмузики дає про себе знати з ізольованого Радянського Союзу. Мої листи зазвичай читали вголос у повному форматі. Пізніше я мав нагоду особисто познайомитися з ведучими програми, а у 1989-му році – з тодішнім керівником угорської секції BBC. Я особливо пишаюся тим, що ніхто з кола моїх друзів не «доносив», хоча вони знали, хто пише листи до Мюнхена та Лондона із Закарпаття. Проте, на жаль, мушу сказати, що, коли я вчився в університеті, був один товариш по школі – не однокласник, який «здав» мене КДБ – через мої антикомуністичні погляди, яких я ніколи не приховував.

– Ви ненавиділи радянську систему з юних років. Чому ви все ж таки залишилися вдома?

– Тому, що піти в мене не вийшло. Коли я був молодим, мені завжди хотілося на захід, головним чином – із політичних причин, але «західніше» Варшави та Будапешта я ніколи не бував. Я побував у багатьох куточках Радянського Союзу, а пізніше, коли ненависна система розпалася, йти звідси не було сенсу. Те, чого я прагнув, є і вдома – доступ до будь-якої інформації, можливість читати все, що заманеться, не покидаючи моєї кімнати в Єсені. За допомогою інтернету увесь світ відкритий для мене. Та й у 64-річному віці вже не тягне нікуди.

– Ви стали пенсіонером, але не зав’язали з роботою. Як і раніше, продовжуєте бути кореспондентом?

Так, мої друзі Михайло Дебрецені та Золтан Кулін попросили мене долучитись до роботи нового інформаційного порталу karpat.in.ua. Із січня я щоденно опрацьовую 5-10 матеріалів, в основному пишу про українську внутрішню політику. Я живу цим уже понад 30 років, світ постійно змінюється, перестати займатись новинами з одного дня на інший не виходить. Можливо, і через те, що не перестаю вірити: я доживу та побачу ще один великий переворот, подібний до подій 1989–1991 років.

(Бодов Жолт/Газета Карпатолйо)