Усі труднощі, які виникають, треба долати – Вікторія Торпої

«Ніколи не забуду момент, коли після вистави «Витязь Янош» до мене підійшов маленький хлопчик і спитав: «Ви ще приїдете?» Ось чому це варто робити», – каже Вікторія Торпої, акторка закарпатського походження, котра нині працює в Угорщині в трупі «Дейріне». Місія трупи – привозити вистави у віддалені села, мешканці яких практично ніколи не були в театрі. З нагоди Дня святого Іштвана Вікторія Торпої була нагороджена Лицарським хрестом «За заслуги».

У зв’язку з цим акторка дала інтерв’ю угорському виданню Origo, скорочений варіант якого пропонуємо увазі читачів.

– Ви виросли в закарпатському селі Мужієво. Які цінності з дитинства зберігаєте донині?

– Я отримала дуже міцний фундамент для життя. […] У мене було багате дитинство, вагу якого відчуваю й тепер.

Мої батьки завжди спонукали нас бути вправними в житті. Щоб ми знали, до кого звернутися, якщо щось піде не так. Виховували бути самостійними так, що ми завжди відчували підтримку. Я навчилася, що годиться, а що ні. У нас була система в житті. Я приходжу зі школи, роблю уроки, а потім ще маю завдання. Ця система, вірю донині, дуже багато дає людині.

– Що ви отримали від Берегівського театру?

– На сцені Берегівського театру я виступала з 13 років. Це був значний період навчання. Там я в першу чергу навчилася своєї театральної мови. Але водночас і відповідальності. Не було ані реквізитора, ані перукарів, ані технічного персоналу, ми все робили самі.

Я знала, що які б труднощі не виникали, їх треба вирішувати. Так чи інакше. Ми не говорили про якусь проблему, ми вирішували її.

По суті, я отримала другу сім’ю, міцну згуртовану громаду.

Я бачила, як борються колеги. Бувало, що не отримували зарплати і жили з дня на день. Іноді ми їздили в Угорщину на гастролі. Хлопці: Жолт Тріл, Ласло Товт та інші – о третій ночі завантажували все у бус (костюми, декорації, техніку). Прибувши на місце, розпаковували, розміщували на сцені, переодягалися, давали виставу. Завжди з великим успіхом. Потім знову складали декорації в автобус, а після повернення на світанку випаковували їх у Берегові. А дівчата, пригадую, Неллі Сюч, Мелінда Орос, Магда Орос, Ілдико Бейреш, брали віники, совки й регулярно прибирали приміщення театру, коли було потрібно. Крім того, прибирали сцену під час виїздів на виступи. Питань не виникало. Потім увечері виходили до глядачів, і вони бачили їхні чудові вистави.

Аттіла Віднянський став сильною об’єднувальною силою для всіх артистів театру Берегова.

Я також навчилася, як треба ставитися до нашої професії. Не можна виступати перед публікою на півсили. Бо глядач – це найголовніше, де б ми не знаходилися. Я навчилася пристрасті, терпіння, необхідності жертвувати. Бачила відданість та фанатизм колег у доброму сенсі цих слів, а водночас і те, які дива творяться завдяки цьому. Я отримала надзвичайно міцний фундамент, міцну основу, які підтримують мене всюди, де б я не грала. Ця спільнота додала мені неймовірних сил і продовжує надавати сили досі.

– Ви отримали престижні нагороди, зокрема відзнаку за найкращу головну жіночу роль, зігравши у фільмі «Байстрюк сатани», на Угорському кінофестивалі в Лос-Анджелесі у 2018 році. Як ви дізналися про присудження такої почесної відзнаки?

– Фільм, знятий за мотивами однойменного твору Мігая Золтана Надя, починається з подій листопада 1944 року на Закарпатті й розповідає про них через долю 18-річної Естер Товт, яку я зіграла. Кілька жінок і дівчина йдуть купити продукти для рідних, які вирушають на «триденні роботи» (як ми знаємо, насправді «маленькі роботи» тривали набагато довше). Цю дівчину, Естер Товт, зґвалтували п’ятеро російських солдатів. Вона завагітніла й народила дитину – байстрюка сатани. Це безповоротно руйнує життя не лише самої Естер, але й тих, хто оточує її. Таким є короткий сюжет фільму.

Я мала можливість працювати разом з чудовими акторами, зокрема Жолтом Трілем, Неллі Сюч, Аттілою Кріштаном, Анною Дьорді, Фружіною Прегіцер, Іштваном Сіладі, Йожефом Ковачем.

Дуже важливим є те, що в цій повісті зображено кривавий період історії нашого Закарпаття. Ми втратили десятки тисяч чоловіків, про що згадуємо кожного року. Я знайома з родинами, які безпосередньо постраждали від цього жаху.

Після зйомок було зворушливо, що нарешті, через 70 років, ми можемо говорити про це, що про ці події був створений фільм. Старші або не могли, або не наважувалися торкатися цієї теми. Нарешті ми могли розказати про це через фільм, могли показати, через що пройшли люди.

Ми провели багато зустрічей із глядачами, під час яких 80-річні чоловіки та жінки дякували нам зі сльозами на очах, а також розповідали власні історії. Тоді ми всі відчули, що, можливо, через фільм нам вдалося хоч трохи полегшити їхню глибоку травму, торкнутися душі людей.

Фільм був представлений на Угорському кінофестивалі в Лос-Анджелесі.

Якось мені зателефонували. Я саме переживала дуже складний період, коли в мене були сумніви, чи добре я виконую свою роботу. Телефонував голова фестивалю, який запросив мене приїхати в Лос-Анджелес у листопаді. Я дуже люблю подорожі, пригоди… Тож, звичайно, поїхала. На церемонії нагородження я спокійно сиділа на своєму місці, коли оголосили ім’я оператора Габора Галаса, який є одним із найкращих у своїй справі. Я прийняла його нагороду, бо він не зміг приїхати. А потім чую своє ім’я. Що? Мій мозок повністю відключився, але я встала, вийшла, забрала нагороду, а коли повернулася на своє місце, почала усвідомлювати, що зі мною сталося. Це було велике щастя. […]

– У 2021 році ви стали лауреаткою Премії ім. Марі Ясаї…

– Це також був складний період для мене в плані творчості через епідемію коронавірусу. На електронну пошту прийшло повідомлення, що я номінована на премію й отримаю її. Велика честь уже і те, що хтось висунув мене, що я гідна цієї відзнаки. Я кілька разів перечитала лист, бо не вірила своїм очам. […]

– Близько чотирьох років тому був створений Театр Деріне, місія якого привозити вистави в маленькі населені пункти, де люди, можливо, ніколи раніше не бували в театрі. Як ви почуваєтеся в трупі?

– Я знала, що це буде мандрівний театр, ідея якого близька мені, адже з Берегівським театром ми також багато гастролювали. У перші роки я справлялася дуже добре, ми долали до двох тисяч кілометрів за тиждень і завжди максимально викладалися, бо в кожному населеному пункті на нас чекали глядачі. Чесно зізнаюся, що останнім часом я вже часто трохи втомлююся. Однак місія надзвичайно важлива. Як каже Деріне в п’єсі Ференца Герцега, ми несемо невидимий скарб.

Це місія, і ми докладаємо всіх зусиль, щоб дарувати радість глядачам у кожному селі та місті. […]

– В Україні триває війна. Як ви їздите додому? І чи їздите взагалі?

– Торік у липні ми представили виставу «Молодиця Деріне» в кількох угорських населених пунктах Закарпаття. На зворотному шляху було вкрай неприємно і страшно, бо на кордоні мене не хотіли пускати назад. Побачили в моєму паспорті, що я народилася в Мужієві, і сказали: вам не можна в Угорщину.

Я почала питати, який злочин я вчинила, чому це відбувається. Хотіла отримати пояснення. Забула запитати, чи хочуть мене відправити у військо, тому не пропускають.

Потім забрали мій паспорт на митницю і довго не повертали. Після майже півгодинної тяганини мене нарешті пропустили через кордон. Зізнаюся, мені було дуже страшно. Після цього я приїжджала на Закарпаття в листопаді минулого року, коли показували фільм «Байстрюк сатани», а потім була зустріч з глядачами. Тоді я вже вирушила додому лише після того, як керівниця Закарпатського обласного угорського драматичного театру Едіна Шін разом з Генеральним консульством Угорщини в Ужгороді та Консульством Угорщини в Берегові організували мою поїздку.

[…] Я попросила Аттілу Віднянського й керівника Театру Деріне Марка Домонкоша, аби берегівський театр залишався в моєму житті. А нинішня очільниця закладу Едіна Шін робить усе для того, аби я залишалася в трупі. Це нитка, яку неможливо перерізати. Я виросла на тій сцені, звідти почала й ніколи не відірву від себе. Берегівський театр досі дає мені багато енергії. Щодо війни, то я лише сподіваюся: те, що почалося, колись закінчиться. Навіть уявити не можу, що доводиться переживати моїм берегівським колегам-чоловікам, адже вони понад два роки не можуть поїхати додому. Коли ми виступаємо з гастролями на Закарпатті, я дивлюся на гори і моє серце завмирає. Дуже сумую за рідним краєм, але маю величезне сподівання, що це закінчиться і все продовжиться з того місця, на якому зупинилося.